Мюріз затрясся від сміху.

— Ти не сказав, що тут робиш.

— Шукаю слідів хробака, — відповів Лето, вдавшись до релігійної фрази, яка означала, що він вирушив на прощу заради власної умми, особистого одкровення.

— Такий молодий? — спитав Мюріз і похитав головою. — Не знаю, що з тобою робити. Ти нас бачив.

— Що я бачив? — у відповідь запитав Лето. — Я кажу про Джакуруту, а ти не реагуєш.

— Гра в загадки, — сказав Мюріз. — А що ж там?

Він кивнув у бік далекого пагорба.

Лето промовив словами зі свого видіння.

— Лише Шулох.

Мюріз завмер, і Лето відчув, як прискорюється його пульс.

Запала довга тиша, і Лето бачив, як чоловік обмірковує і відкидає різні відповіді. Шулох! В історіях, які розповідали перед сном після січової вечері, часто згадувався караван-сарай Шулох. Слухачі вважали, що Шулох — це міф, місце, у якому відбуваються цікаві пригоди, потрібні лише для того, щоб прикрасити історію. Лето згадав одну оповідь із Шулоху: на краю пустелі знайшли приблуду, бездомне дитя, і привели його до січі. Спершу приблуда відмовлявся говорити бодай слово своїм рятівникам, а коли заговорив, то ніхто не міг зрозуміти його мови. Спливали дні, а він далі ні на що не реагував, відкидав одіж і відмовлявся від спроб порозумітися. Щоразу, зостаючись сам, робив дивні рухи руками. До приблуди прикликали всіх обізнаних людей січі, щоб вони його оглянули, та жодної відповіді ніхто не отримав. Якось дуже стара жінка минала двері, побачила ті його рухи руками й засміялася. «Він усього лиш наслідує свого батька, що скручує меланжеві нитки в шнурок, — пояснила вона. — У Шулоху досі так роблять. Він просто намагається не почуватися таким самотнім». І мораль: «На старих шляхах Шулоху лежить безпека й почуття належності до золотої нитки життя».

Поки Мюріз мовчав, Лето сказав:

— Я приблуда з Шулоху, який уміє лише ворушити руками.

По тому, як чоловік різко мотнув головою, Лето побачив, що він знає цю історію. Мюріз відповів поволі, низьким голосом, сповненим погрози:

— Ти людина?

— Людина, як і ти, — відповів Лето.

— Ти дуже дивно говориш як для дитини. Нагадую тобі, що я суддя, який може відповісти на такву.

«Ах, так», — подумав Лето. В устах цього судді слово таква звучало як пряма загроза. Таква — це страх, викликаний присутністю демона, досить реальне вірування серед старших фрименів. Аріфа знав способи вбити демона, і його завжди вибирали, «бо він має мудрість, аби бути безжальним без жорстокості, знати, коли доброта — це насправді дорога до більшої жорстокості».

Однак це вело саме до тої точки, якої прагнув Лето, і він сказав: