Алія стисла кулаки.

Проповідник! Навіщо Пол це зробив? Половина людності вважала його «пустельним юродивим», а отже, святим. Інші перешіптувалися на базарах і в крамницях, що це Муад’Діб. Бо чого ж інакше Магдінат дозволяє йому проголошувати таку люту єресь?

Алія бачила серед натовпу біженців, рештки втікачів із покинутих січей, одягнених у дрантя. Там, унизу, небезпечне місце, місце, де можна наробити помилок.

— Пані?

Ззаду до Алії долинув голос. Вона обернулася і побачила Зію, що стояла в аркоподібних дверях до зовнішніх покоїв. Відразу ж за нею — озброєні палацові гвардійці.

— Так, Зіє?

— Міледі, Фарад’н тут і просить аудієнції.

— Тут? У моїх покоях?

— Так, міледі.

— Він сам?

— З ним двоє охоронців і леді Джессіка.

Алія приклала руку до горла, пригадуючи останню зустріч із матір’ю. Однак часи змінилися. Їхні стосунки будувалися за новими правилами.

— Який він нетерплячий, — промовила Алія. — А яку причину він назвав?

— Він чув про… — Зія вказала вікно, що виходило на площу. — Каже, йому розповіли, що звідси краще видно.

— Ти в це віриш, Зіє? — насупилася Алія.

— Ні, міледі. Думаю, до нього дійшов поголос. Він хоче простежити за вашою реакцією.

— Моя мати напоумила його на це!

— Дуже ймовірно, міледі.

— Зіє, моя люба, я хочу, щоб ти виконала для мене деякі дуже важливі накази. Підійди.

Зія швидко підступила.