— Ґурні казав мені, коли прилітав минулої ночі.

І Проповідник подумав: «Як холоднокровно виважені його слова. Він схожий на мене за давніх днів».

— Я опинився перед складним вибором, — промовив Лето.

— Я думав, що ти вже все вирішив.

— Ми знаємо цю пастку, батьку.

Проповідник кашлянув. Напруження підказало йому, наскільки вони близько до переломної кризи. Тепер Лето не міг покладатися на чисте видіння, необхідне було видіння кероване.

— Ти потребуєш моєї допомоги? — спитав Проповідник.

— Так, я повертаюся до Арракіна й хотів би піти туди як твій поводир.

— З якою метою?

— Ти хотів би ще раз проповідувати в Арракіні?

— Можливо. Є речі, яких я ще їм не сказав.

— Ти не повернешся до пустелі, батьку.

— Якщо піду з тобою?

— Так.

— Я зроблю все, що ти вирішиш.

— Ти подумав? Там, із Фарад’ном, буде твоя мати.

— Безсумнівно.

Проповідник укотре прокашлявся. Це був вияв знервованості, якої ніколи не допустив би Муад’Діб. Його тіло надто далеко відійшло від давнього регламенту самодисципліни, його розум надто часто провалювався в безумство через Джакуруту. Проповідник подумав, що, можливо, було б розсудливим не повертатися до Арракіна.

— Тобі не обов’язково йти туди зі мною, — сказав Лето. — Але там моя сестра, і я мушу йти. Ти можеш піти з Ґурні.

— І ти вирушиш до Арракіна сам?