Зненацька на океан упала ніч. «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…» й далі чулося з пітьми. І раптом він подумав, що рано чи пізно йому точно треба буде заснути хоч на кілька годин, а от Нелюдові це навряд чи потрібно.

X

X

Виявилося, що боротися зі сном йому не до снаги. Довго-довго Ренсом сидів у темряві, закляклий і втомлений; незабаром він захотів пити і їсти, а проте не рухався з місця, намагаючись не звертати уваги на безконечне бурмотіння «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…», і от зненацька отямився від того, що поруч точилася розмова; початку її він не пам’ятав і зрозумів, що сон зрештою таки його зморив. Прислухався: Владарка тільки зрідка вставляла якесь слово, Вестонів же голос майже не змовкав. Звучав м’яко, ледь не лагідно, і говорив не про Тверду Землю і навіть не про Малелділа, а гарно й піднесено розповідав одну за одною якісь історії, і Ренсом доволі довго не міг зрозуміти, що ж пов’язує їх між собою. В усіх цих історіях ішлося про жінок, проте жінки ці жили у різні епохи і мали зовсім різну долю. Часом Владарка зроняла одне-два питання, і тоді з’ясовувалося, що багато чого їй не зрозуміло; втім, Нелюда це, на диво, анітрохи не бентежило. Якщо йому важко було пояснити щось в одній історії, він просто кидав її і тут же переходив до наступної. Всі його героїні були, здавалося, сущими мученицями: їх пригнічували батьки, покидали чоловіки і зраджували кохані, супроти них повставали діти, а суспільство їх не сприймало. Проте так чи інакше все, як правило, закінчувалося добре: або славою і хвалебними одами на честь героїні ще за життя, або — значно частіше — запізнілим визнанням і гіркими сльозами після смерті. Історія йшла за історією, і Владарка переривала Нелюдів монолог своїми запитаннями дедалі рідше й рідше; вочевидь, у неї вже почало складатися якесь враження про те, що означають слова «смерть» і «горе», — та в чому полягало це враження, Ренсом не мав уявлення. Минуло ще трохи часу, і він кінець кінцем збагнув, до чого змагав Нелюд. Кожна з жінок, про яких ішлося в його розповідях, обов’язково страждала від самотності і йшла на шалений ризик заради свого коханого, дитини чи народу. Їх не розуміли, зневажали та переслідували, проте згодом усім ставало ясно, що правда таки була на їхньому боці. Певні подробиці розповідач частенько замовчував, і Ренсом мав усі підстави підозрювати, що на Землі багато кого з цих шляхетних героїнь називали просто злочинницями, а чи й відьмами. Втім, такі деталі завжди залишалися в затінку. Натомість кожна історія доповнювала якимись штрихами загальний образ, що мав уже потрохи вимальовуватися в уяві у слухачки, — образ величної, прекрасної жінки, яка не згинається під тягарем відповідальності за долю світу, що лягла їй на плечі, безстрашно і самотньо йде вперед, у непроглядний морок, щоб здійснити заради інших те, на що ті інші не здатні, хоч від цього й залежить їхнє життя. А для контрасту, щоб іще краще виділити постаті цих ледь не богинь, Нелюд талановито зображав їм на противагу представників протилежної статі. Жодного слова не говорилося прямо, але десь ген-ген позаду можна було краєм ока побачити якесь невиразне скопище жалюгідних, дитинячих та страшенно зарозумілих істот, боягузливих, упертих і понурих; ці дармоїди мало в землю не повростали від лінощів, нічого не хотіли, ні на що не були здатні, і якщо й могли сягнути повноти життя, то лишень завдяки бунтівливій вдачі та жертовній відвазі своїх жінок. Оповідач вимальовував цей портрет так вміло, що Ренсом, якому ніколи не була властива надмірна чоловіча гордість, кілька разів ловив себе на тому, що й сам уже готовий йому повірити.