І все ж ті години, коли він зоставався віч-на-віч із Нелюдом, можна було вважати таким-сяким перепочинком, адже справжнє його завдання, від якого залежало тепер геть усе, полягало у тому, щоб слухати безконечні розмови між спокусником і Зеленою Владаркою. Важко було сказати, чим усе це може закінчитися, але з дня на день Ренсом дедалі більше переконувався, що ворог починає потрохи брати гору. Звісно, траплялися тут і свої злети, і свої падіння. Часом якась непередбачувана дрібниця зненацька вибивала ґрунт Нелюдові з-під ніг. Іноді й Ренсомові вдавалося втрутитися у моторошну бесіду і ненадовго схилити шальки терезів на свою користь; тоді йому на думку спадало: «Слава Богу, нарешті ми перемогли!» Та ворог не відав, що таке втома, а Ренсом відчував, що вже геть знесилів; ще більше його тривожило те, що останніми днями й Владарка мала вже трохи стомлений вигляд. Він сказав їй про це і попросив відіслати їх із Нелюдом геть, але вона не погодилася, і її слова ясно свідчили про те, що небезпека вже дуже серйозна. «Хіба можу я просто піти геть відпочивати й веселитися, — мовила вона, — коли нічого ще не вирішено? Звісно, що ні, аж доки не знатиму напевне, чи повинна я здійснити якесь велике діяння заради Владаря і дітей наших дітей.»

Нелюд одразу ж збагнув, де у Владарки слабка струна, і тут же заходився на ній грати. Слова «обов’язок» Владарка не знала, проте саме в ім’я обов’язку він спонукав її знову і знову думати про непослух і переконував, що відіслати його геть було б проявом легкодухості. Щодня на тисячу різних ладів він підсовував їй ідею «великого вчинку», «великої жертви», на яку здатні тільки справжні мученики. Поступово Нелюд узагалі перестав навіть згадувати про те, що варто спочатку зачекати на Владаря, а тоді вже прийняти остаточне рішення. Про таке «боягузтво» не варто було й думати, адже вся суть, вся велич учинку Владарки власне й полягатиме в тому, щоб здійснити його без відома Владаря, а тоді він, якщо захоче, зможе від нього й відректися, і відтак йому дістануться всі здобутки, а їй залишиться тільки ризик; а з ризиком, ясна річ, і вся велич, і піднесене страждання, і душевний біль, і первинність. До того ж, натякав спокусник, у тому, щоб питати Владаря, сенсу небагато, адже він однаково буде проти — такими вже створено чоловіків. Тож краще подарувати йому свободу насильно. Тільки тепер, коли все ще у неї в руках, можна і треба здійснити цей шляхетний подвиг, тепер або ніколи, — знай твердив він, пробуджуючи у Владарці страх, знайомий і багатьом жінкам на Землі: а раптом вона втратить велику можливість, прогавить чудову нагоду і взагалі марно проживе своє життя? «Так, наче я — дерево, на якому не ростуть плоди… а могли б рости», замислилася вона. Ренсом спробував переконати Владарку, що її плодами стануть діти, але Нелюд тут же запитав, чи може таке бути, щоб поділ людського роду на дві статі мав на меті лише функцію відтворення — адже розмноження можна було б забезпечити значно простішим чином, так, приміром, як у рослин. А наступної хвилини він уже пояснював, що на Землі чоловіки, схожі на Ренсома, себто відсталі самці, які завжди відвертаються від нового, незнаного блага, всякчас намагалися поставити жінок у таке становище, щоб ті тільки й займалися народженням і вихованням нащадків, а про те високе покликання, для якого їх, властиво, й створив Малелділ, і чути не бажали. Такі чоловіки, мовляв, уже накоїли чимало лиха, і тільки від неї залежить, щоб нічого подібного не сталося і на Переландрі. Тут Нелюд заходився вчити Владарку нових слів, як-от «творчість», «інтуїція» і «духовність», та це був його промах. Коли вона врешті-решт збагнула, що означає «творчий», то зовсім забула і про «великий учинок», і про «жертовну самотність», і довго-довго сміялася, а тоді сказала, що він ще молодший за Пістрявого, і відіслала їх обидвох геть.