Ренсомові це було тільки на руку, та вже наступного дня він не витримав, зірвався і втратив перевагу. Того дня Нелюд допався до Владарки ще настирливіше, ніж завжди, і знай розводився про шляхетність самопожертви та посвяти; вона ж зачаровано слухала його дедалі уважніше й буцім навіть прихильніше, аж доки Ренсом, утративши терпець, не підхопився на ноги і не вихлюпнув на неї цілий потік слів. Надто поспішно, змішуючи фрази давньосонячною мовою з англійськими, він намагався пояснити їй, у що насправді виливається така-от «самопожертва»: розповідав про жінок, які мало не вмирали від голоду, а проте не сідали до столу, доки не повертався додому господар, хоч і добре знали, що він цього терпіти не може; про матерів, які робили все можливе, щоб видати доньку заміж за нелюба; про Аґріппину і леді Макбет, врешті-решт. «Хіба ж ти не бачиш, — кричав вій, — що в усьому цьому немає й краплі здорового глузду?! Який сенс казати, що ти зробиш це заради Владаря, якщо ти добре знаєш, що йому це зовсім не сподобається? Хіба ж ти Малелділ, аби вирішувати, що для Владаря добре, а що — погано?» Втім, якщо Владарка щось і зрозуміла, то, мабуть, дуже небагато, а Ренсомів тон її, вочевидь, неабияк збентежив. Тож цього разу перевага була на боці Нелюда.

Проте через усі ці злети і падіння, раптові напади та відступи, атаки та контратаки щораз виразніше проступала загальна стратегія, яку намагався втілити у життя ворог. Поняття подвигу і жертви для Владарки й далі поєднувалася з любов’ю до Владаря, до своїх ще не народжених дітей та навіть до самого Малелділа. Думка про те, що Малелділ, можливо, потай прагне, щоб вона виявила непослух, власне й була тією шпариною, через яку спокуса могла проникнути у її розум. Та відтоді, як Нелюд почав розповідати їй свої трагічні історії, до цієї думки став долучатися ледь помітний наліт театральності, перший натяк на замилування собою, яке могло кінець кінцем спонукати її відіграти-таки найголовнішу роль у драмі свого світу. Було зрозуміло, що саме на це й покладає ворог свої головні сподівання. Доки цей натяк залишався всього лишень однією-єдиною краплиною в океані її почуттів, йому, вочевидь, годі було сягнути успіху. За таких обставин Владарка ледве чи зважилася б на відверту непокору волі Малелділа: жодна розумна істота не проміняла б справжнє щастя на щось настільки невиразне і розмите як Нелюдові теревені про духовність та вище призначення. Не проміняла б — доки спокуса себелюбства не візьме гору над усім іншим. Зернина егоїзму, майстерно прихована в ідеї благородного повстання, неодмінно мала пустити коріння і прорости; у Ренсома й справді складалося враження, що ця зернина випускає поки що ледь помітні, але вже видимі паростки, хоч на позір Владарка частенько просто сміялася зі слів ворога і давала йому відкоша. Все це було складно, дуже складно. Нелюд майже завжди говорив правду. Вочевидь, до Божого задуму входило і те, що ось це безтурботне створіння має стати дорослим, отримати змогу самостійно приймати рішення і до певної міри відокремитися і від Бога, і від чоловіка, щоби відтак поєднатися з ними ще глибшими і тіснішими узами. Ренсом бачив, як з дня на день дорослішає Владарка, і сам, хоч іноді й несвідомо, допомагав їй набувати досвіду і знань. Якщо вона здолає спокусу, то це стане надзвичайно важливим кроком до тієї ж мети — добровільного, розумного й усвідомленого послуху. Проте саме тому помилка, яка впряже її у жахливе ярмо жадоби й ненависті, економіки і політики, аж надто добре знане нашому світові, — саме тому, отже, ця фатальна помилка може виглядати для неї абсолютно логічним і правильним кроком. Так, небезпека зростала; на цю думку Ренсома наводило, зокрема, й те, як важко стало тепер повертатися у розмові до найпростіших основ. Владарка дедалі рідше згадувала про те, що їй було даровано від самого початку, — про Малелділову заповідь, про цілковито невідомі наслідки порушення цієї заповіді, про щастя, яким повнилося її життя тепер, — таке велике, що ледве чи будь-які зміни могли його примножити ще хоч на дещицю. Все це затьмарювала бурхлива хвиля невиразних, але барвистих та привабливих картинок, якими наповнював її уяву Нелюд, а ці картинки, у свою чергу, тьмяніли перед центральною ідеєю, яку він розписував перед нею старанно і невтомно. Владарка не втратила невинності, не знала злих намірів, тлін зовсім не торкнувся її волі, але уяву наполовину вже заполонили яскраві, проте вельми отруйні образи. «Так далі не можна», — знову і знову думав Ренсом, та всі його доводи кінець кінцем виявлялися надто слабкими, й усе це тривало і тривало.