Нараз темряву розірвав спалах блискавки, а через кілька секунд почулися перекати переландрійського грому — десь високо-високо, під самим небесним склепінням ніби зазвучали велетенські тамбурини — і пішов теплий дощ. Ренсом майже не звернув на нього уваги. Блискавиця освітила Нелюда — він сидів долі, неприродно випроставшись, — і Владарку, яка напівлежала, припіднявшись на лікті; дракон у неї в головах уже прокинувся, віддалік виднівся гайок, а ще далі аж до самого обрію здіймалися височенні хвилі. Ренсом замислився над тим, що побачив. Як може Владарка дивитися на це обличчя, на ці щелепи — вони рухалися так одноманітно, наче не говорили, а весь час щось жували, — і не відчувати, що створіння, яке сидить оце перед нею, уособлює зло? Було, втім, зрозуміло, що в принципі нічого дивного тут немає. Ясна річ, вона просто не могла знати, як виглядає людина зла і як — добра; безперечно, він і сам мав у її очах не найкращий вигляд. Йому кинулося у вічі, що на її обличчі, раптово вихопленому з темряви спалахом блискавки, панував тепер якийсь новий, не бачений досі вираз. На Нелюда вона не дивилася; годі було навіть здогадатися, чи вона його слухає. Вуста мала міцно стулені, а брови — ледь-ледь припідняті. Ніколи ще Владарка не здавалася Ренсомові такою подібною до земних жінок, хоч і на Землі таке обличчя не часто побачиш. «Хіба на сцені, — подумав він раптом і аж здригнувся — надто вже несподіваною виявилася ця думка. — Така собі трагічна королева». Звісно, це порівняння не робило йому честі й узагалі виглядало великим перебільшенням. Він ніби образив Владарку і тепер не міг собі цього пробачити. А проте… проте… вихоплена блискавкою картина закарбувалася у нього в пам’яті, і стерти її було годі. Без сумніву, просто прекрасна трагічна королева, головна героїня великої трагедії; роль, яку чудово зіграла талановита акторка, котра і в житті — дуже добра людина. За земними мірками такий вираз був гідний похвали і навіть пошани; та Ренсом пам’ятав і все те, що прочитав у неї на обличчі до того, — повну відсутність себелюбства, радісну святість, бездонний спокій, що пов’язувався у нього в уяві то з раннім дитинством, то з глибокою старістю, хоч молодість, яку просто випромінювало і її обличчя, і тіло, начебто й заперечувала і те, й інше. Все це він пам’ятав, а тому новий вираз на обличчі Владарки навіював йому жах. Зовсім трішечки, ледь помітно, але вона вже претендувала на велич, вже грала роль, і це здавалося йому страшенно вульгарним. Можливо, це був усього лишень мимовільний, до того ж, втілений суто в уяві відгук на те нове запропоноване їй заняття — видумувати, творити вимисел, — але, Господи Боже, краще б вона цього не робила! І вперше в голові у Ренсома з’явилася чітка думка: «Далі так тривати не може.»