Він геть вибився з сил і якось уночі, вже майже над ранком, провалився у глибокий сон і прокинувся серед білого дня. Поблизу нікого не було, і його охопив жах. «Що, що я міг зробити?!» — вигукнув він мало не крізь сльози, бо в розпачі подумав уже, що все скінчилося і битву програно. Серце калатало, як скажене, і кожен удар відлунював болем у голові, поки він ішов лісом до берега, щоб знайти там якусь рибину і кинутися навздогін за Владаркою та Нелюдом до Твердої Землі, адже навіть не припускав, що вони могли податися куди-інде. Був страшенно розгублений та збентежений і геть забув, що не має жоднісінького уявлення, де тепер та земля і чи далеко до неї. Він квапливо продерся через густі зарості, вихопився на відкрите місце і раптом вражено зупинився: попереду вирізнялися на тлі золотого неба дві людські постаті, з голови до ніг закутані в якісь одежі, переважно пурпурові і сині; на головах у них виднілися вінки з сріблястого листя і тільки на ногах не було нічого. У Ренсома склалося враження, наче одне з цих створінь — найвродливіше з усіх дітей людського роду, а друге — найпотворніше. Тоді вони озвалися, і йому ніби спала з очей полуда: перед ним стояла Владарка і тіло, яке колись належало Вестонові. Одежа на них була з пір’я; Ренсом добре знав, які птахи мали подібне оперення, проте навіть приблизно не уявляв собі, як можна сплести окремі пір’їни докупи, щоб вийшла така-от подоба тканини.

— Вітаю, Пістрявий, — мовила Владарка. — Ти спав довго. Як тобі оце наше листя?

— Птахи, — вигукнув Ренсом, — бідні птахи! Що він з ними зробив?

— Це пір’я він десь знайшов, — безтурботно відповіла вона. — Птахи часом його просто скидають, знаєш.

— Навіщо ти це зробила?

— Він знову зробив мене старшою. Чому ти мені ніколи про це не розповідав, Пістрявий?

— Не розповідав про що?

— Він сказав, що у дерев є листя, у тварин — хутро, а у вашому світі люди так само носять чудові одежі. Ми про це й не здогадувалися. Чому ж ти не кажеш, чи гарно ми виглядаємо? Ох, Пістрявий, невже це також одне з тих нових благ, які ти відкидаєш? Якщо у твоєму світі так роблять усі, то ти не можеш про нього не знати.

— Звісно, я знаю, — відказав Ренсом, — але ж у нашому світі все інакше. Там холодно.

— Так сказав і чужинець, — визнала Владарка. — Але холодно у вас не повсюди. Він каже, що так роблять і в теплих краях.

— А він сказав тобі, навіщо так роблять?

— Щоб бути гарними. Навіщо ж іще? — на обличчі у Владарки вималювався подив.

«Слава Богу, — подумав Ренсом, — поки що та почвара вчить її тільки марнославству» Як по правді, то він боявся чогось гіршого. Та хтозна, можливо, носячи одежу, вона рано чи пізно збагне, що таке сором, а відтак — і безсоромність?