— Я піду он туди, там можна сховатися від дощу під листям, — пролунав у темряві Владарчин голос.

Ренсом і не помітив, що вже добряче намок — у світі, де не носять одягу, це не так уже й важливо, — та, почувши, як піднялася Владарка, підвівся й собі, і пішов за нею, покладаючись тільки на слух. Нелюд зробив так само. Час від часу все навколо осяювала блискавка, і тоді з темряви виникала струнка постать Владарки, Нелюд, який шкандибав за нею, й далі зодягнений у Вестонову сорочку і шорти, що намокли та поприлипали до тіла; за ними перевальцем поспішав дракон. Так вони і йшли хисткою поверхнею острова, аж доки не натрапили на місце, де трава під ногами була суха, а високо вгорі барабанив по шорсткому листі дощ. Вони полягати, і Нелюд одразу ж заговорив:

— Якось була у нашому світі одна королева, що правила невеликою країною…

— Тихо! — перебила його Владарка. — Послухаймо краще дощ. — Але через хвилину запитала: — Чуєте? Що це? Я ніколи не чула такого голосу.

І справді, неподалік щось тихо гарчало.

— Не знаю, — мовив Вестонів голос.

— А я, здається, знаю, — озвався й Ренсом.

— Тихо! — знову цитьнула Владарка, і тієї ночі вони більше ні про що не говорили.

Так потягнулися дні і ночі, про які Ренсом згодом до кінця життя згадував із жахом. Виявилось, на жаль, що він таки мав рацію: сну його ворог не потребував. Добре, хоч Владарка час від часу засинала, та спала вона значно менше за Ренсома і хтозна, може й тепер не висипалася. Варто було йому задрімати — і, прокинувшись, він неодмінно заставав її за розмовою з Нелюдом. Ренсом смертельно втомився і, мабуть, всього цього не витримав би, якби Владарка доволі часто просто не відсилала їх обидвох геть. Втім, навіть тоді він намагався триматися неподалік від Нелюда. Це скидалося на перепочинок під час бою, проте так чи йнак відновити сили у ці короткі проміжки не дуже вдавалося. Ренсом не наважувався залишати Нелюда на самоті — і з дня на день дедалі важче зносив товариство останнього. Йому довелося на власному досвіді переконатися, наскільки брехливим є твердження, що Князь Темряви, мовляв, — джентльмен. Знову і знову Ренсомові спадало на думку, що улесливий і підступний Мефістофель у червоному плащі, зі шпагою при боці й пером на капелюсі, чи навіть безрадісний, трагічний Сатана з «Утраченого Раю» були б набагато приємнішою компанією, ніж те створіння, яке він був приречений тепер стерегти. Нелюд зовсім не був подібний, приміром, на нечесного політика; у Ренсома радше складалося враження, наче йому доводиться наглядати за недоумком, мавпою чи страшенно зіпсованою дитиною. Почуття огиди, яке вперше охопило його тоді, коли ця істота заходилася було безперестанку бурмотіти «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…», не відступало ні на мить. У розмовах із Владаркою Нелюд виявляв неабияку проникливість і підступність, та вже невдовзі Ренсом збагнув, що розум для нього — всього лишень знаряддя, і використовувати це знаряддя, так би мовити, на дозвіллі йому хочеться не більше, ніж, скажімо, солдатові — робити у вільні від служби години вправи з багнетом. Думка виконувала роль засобу для досягнення певної мети; сама по собі вона його абсолютно не цікавила. Скидалося на те, що він просто позичив розум, десь так, як позичив у Вестона тіло, наче щось суто зовнішнє і ніяк із ним самим не пов’язане. Щойно Владарка зникала з очей, як Нелюд дозволяв собі розслабитися. Часто-густо Ренсом мусив рятувати від нього звірів, адже варто було йому вирватися вперед хоч на кілька кроків, як він тут же хапав першу-ліпшу тварину або птаху, що підверталася під руку, і починав видирати з неї хутро чи пір’я. Ренсом намагався відібрати жертву і не раз опинявся тоді перед Нелюдом, дивлячись тому прямо у вічі; почувався він у такі моменти надзвичайно моторошно. До бійки справа ніколи не доходила — Нелюд просто криво посміхався, іноді спльовував, а тоді відступав на кілька кроків назад, — та Ренсомові з лишком вистачало й цього, щоб зрозуміти, як сильно він боїться цієї почвари. Адже весь час його проймала не тільки огида, але й страх, схожий на той, що охоплює дітей при згадці про примар чи мертвяків, які раптом ні з того ні з сього беруться никати навколо. Іноді сама думка про те, що вони залишилися сам-на-сам, сповнювала його душу таким жахом, що він ладен був тут-таки бігти через цілий острів до Владарки і просити у неї захисту. Якщо тварин поряд не виявлялося, Нелюд задовольнявся і рослинами: простромлював своїми довжелезними, міцними нігтями кору на стовбурах дерев, видирав з корінням менші рослинки, рвав листя чи хоча б траву. Любив подражнити і Ренсома: його — чи, радше, Вестонове — тіло чудово вміло приймати найрізноманітніші непристойні пози, і їхня безглуздість була ще гіршою за явну безсоромність. Цілими годинами ця істота могла просто сидіти і корчити міни, а далі так само годинами безперестанку повторювати своє «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…» Часто Ренсомові здавалося, що у Нелюдових гримасах проскакує страхітлива схожість на людей, яких він знав і любив на Землі. Проте найгірше йому доводилося тоді, коли у свою давню оболонку буцімто повертався справжній Вестон і відразу ж заходився жалібно та перелякано бурмотіти: «Будьте дуже обережні, Ренсоме. Я провалився у глибоченну чорну діру. Хоча ні, я ж на Переландрі. Мені чомусь важко думати, але то нічого, він думає за мене. Гадаю, скоро все буде гаразд. Гей, а навіщо ж він зачиняє вікна? Так, так, все добре, вони забрали мою голову, а натомість дали мені якусь іншу… Скоро я зовсім оклигаю. Вони не дають мені подивитися, що там пишуть про мене у газетах… Ага, і тоді я пішов і сказав йому: якщо він не включить мене до першої п’ятнадцятки, то нехай обходяться тоді без мене… Ні, ви тільки погляньте, як сміє це щеня подавати таку роботу! Це ж просто зневага до екзаменаторів!.. Так, прошу пояснити, чому це я маю платити за квиток першого класу, коли тут така тиснява… Ні, це не чесно, не чесно… Я не хотів нікому завдати шкоди. Послухайте, зніміть-но цей тягар у мене з грудей, мені не потрібно стільки одягу. Дайте мені спокій, чуєте, дайте мені спокій! Так не чесно, не чесно… Ого, які велетенські мухи, наче трупні якісь чи що… Кажуть, до них можна звикнути…» — і зненацька все це закінчувалося тужливим собачим виттям. Ренсом так і не збагнув, прикидався Нелюд чи напівмертва психіка, яка колись належала Вестонові, й далі скніла десь у темних закамарках тіла, що сиділо перед ним на землі, проте зауважив, що від ненависті, яку колись відчував до професора, не зосталося й сліду, і тепер палко молився за його душу. Втім, почуття, яке охопило Ренсома, годі було назвати й жалем. Досі, думаючи про пекло, він мимоволі надавав загиблим душам людських рис, але тепер, коли перед ним розкрилася зяюча, страхітлива прірва, що відокремлює людей від духів, жаль геть розчинився у страху, у тому непереборному жахові, який відчуває життя, зіткнувшись зі Смертю, що сама себе пожирає. Якщо вустами Нелюда говорили Вестонові останки, значить, Вестон більше не людина. Ті сили, які почали — либонь, уже давно — поглинати властиві йому людські риси, тепер довели свою справу до кінця. Просякнута отрутою воля помалу отруїла і розум, і почуття, а тепер, кінець кінцем, погубила й себе саму, і цілісна людська психіка просто розпалася відтак на шматки. Залишилася тільки примара, яка ніколи не знатиме спокою, нікчемні уламки, руїни, гнилий сморід. «Те саме, — думав Ренсом, — могло чекати і на мене… чи на неї.»