Шлях наче й був, але вів угору, і Ренсом завагався. А раптом перед ним стіна, на яку він не наважився б підніматися і за білого дня, у відповідному одязі? Та надія шепотіла: хтозна, можливо, ця скеля лишень трішечки вища за нього самого — от якихось сім-вісім футів заввишки, — і якщо йому зараз вдасться взяти себе в руки і спробувати полізти вгору, то вже за кілька хвилин він потрапить до вимріяного за останні години наскрізного тунелю, який веде кудись углиб гори. І Ренсом таки наважився. Турбував його не стільки ризик зірватися зі скелі і розбитися, скільки небезпека опинитися відрізаним від води. Голод, думалося, ще якось можна стерпіти, а от без води точно довго не протягнути. Так чи інак, він поліз навпомацки вгору; робити щось подібне раніше йому ще не доводилося ніколи. Непроглядний морок, безперечно, навіть трохи допомагав, адже Ренсом зовсім не відчував висоти, і голова у нього анітрохи не паморочилася. Та все одно то було справжнє божевілля. Без сумніву, в очах стороннього спостерігача він виглядав би то неймовірно відважним, то надмірно обережним. Думки про те, що вгорі його, можливо, чекає лишень склепіння печери — і тільки, він уперто відганяв.

Минуло десь із чверть години, і Ренсом вибрався на якусь рівну поверхню; хтозна, що то було — чергова широка приступка чи вершина. Тут він перепочив, обмацуючи численні синці та подряпини, а тоді підвівся і подався далі, щомиті сподіваючись знову наштовхнутися на кам’яну стіну. Пройшовши кроків із тридцять, Ренсом голосно крикнув і прислухався: так, якщо це підземелля, то дуже й дуже просторе. Він подався далі. Всіяний дрібним камінням схил піднімався щораз вище; траплялися камінці й більшого розміру, але Ренсом навчився вже підгинати пальці і ставити ногу на землю якомога обережніше, тож спотикався тепер рідко. Трохи заважало те, що навіть у цій чорній наче смола пітьмі він мимоволі намагався щось розгледіти і знай напружував зір; через це у нього розболілася голова, а перед очима знай спалахували снопи різнобарвних іскор.

Ренсом ішов крізь темряву так довго, що почав уже боятися, чи не ходить він по колу і чи не потрапив часом до галереї, яка проходить під поверхнею цілої планети. Заспокоювало хіба те, що дорога весь час вела вгору. Та найбільше діймала його туга за світлом. Він думав про світло так, як голодний думає про їжу, і в уяві у нього зринали то зелені пагорби, над якими блакитним квітневим небом пропливають білі хмаринки, то мирна пляма світла від лампи на заставленому книгами столі, то навіть запалена люлька. Невідь чому складалося враження, що схил, яким він піднімався, не просто темний, а чорний сам по собі, наче вимазаний сажею. Він ніби наяву бачив, як, таки знайшовши кінець кінцем вихід із цього підземного царства, вибирається назовні сам увесь з ніг до голови у сажі.