– Я весь закривавлений, – сказав він. – Не хвилюйся, кров не моя.

– Чия ж тоді? – почувся голос Валентина.

Клері відчула, як рука Люка, оберігаючи її, лягла на плече. Валентин спостерігав за ними, його вузькі очі щось прораховували. Джейс піднявся і, обійшовши стіл, нерішуче став позаду батька. Клері подумала, що раніше він ніколи так не вагався.

– Пенґборна, – сказав Люк.

Валентин провів рукою по обличчю, немов новина болюче вразила його.

– Ясно. Перегриз йому горло зубами?

– Насправді, – сказав Люк, – я вбив його ось цим. Вільною рукою він витягнув довгий тонкий кинджал, яким він убив Зреченого. Блакитні камені руків’я блиснули на світлі. – Пам’ятаєш його?

Валентин подивився на зброю, і м’язи його щелепи напружились.

– Пам’ятаю, – сказав він, і Клері подумала, що він згадав і їхню попередню розмову.

Це черкеський кинджал. Він один з пари.

– Ти вручив його мені сімнадцять років тому і наказав покінчити з життям, – сказав Люк, міцно тримаючи зброю в руці. Лезо кинджала було більшим, ніж у зброї з червоним руків’ям у Джейса за поясом. Це було щось середнє між кинджалом і мечем, кінчик леза був гострий, мов голка. – І я майже послухав тебе.

– Ти думаєш, я заперечуватиму це? – У голосі Валентина звучав сум від спогаду про давнє горе. – Я намагався врятувати тебе від самого себе, Люціане. Я зробив серйозну помилку. Якби я зміг тоді вбити тебе сам, ти б помер, як людина.

– Така, як ти? – запитав Люк, і цієї миті Клері побачила в ньому щось від того Люка, якого вона знала, який відчував, коли вона брехала чи прикидалася, який докоряв їй, коли вона була зарозумілою чи нещирою. У гіркоті його голосу вона відчула любов, з якою він колись ставився до Валентина і яка переросла у відразливу ненависть. – Людина, яка ланцюгами прикувала непритомну дружину до ліжка, сподіваючись мордувати її, коли вона прокинеться, щоб дістати інформацію? Це твоя хоробрість?

Джейс дивився на батька. Клері побачила, що на якусь мить гнів затьмарив обличчя Валентина, але потім воно знову стало спокійним.

– Я не мучив її, – сказав він. – Вона прикута до свого захисту.

– Від чого? – вимогливо запитав Люк, крокуючи вглиб кімнати. – Єдине, що становить для неї загрозу, – ти. Єдине, що коли-небудь лякало її, – ти. Вона все життя втікала від тебе.

– Я любив її, – сказав Валентин. – Я ніколи б не завдав їй болю. Це ти налаштував її проти мене.

Люк розсміявся.

– Мені не треба було налаштовувати її. Вона сама навчилася ненавидіти тебе.