– Вона жива, – сказав Валентин. – І саме зараз спить в одній із кімнат на нижньому поверсі. Так, – сказав він, перервавши Джейса, перш ніж той зміг говорити, – Джоселін – твоя мати, Джонатане. А Клері – твоя сестра.

Джейс відсмикнув руку. Келих перевернувся, проливаючи пінний червоний напій на білу скатертину.

– Джонатане, – сказав Валентин.

Джейс зблід, аж позеленів.

– Це неправда, – сказав він. – Це якась помилка. Це не може бути правдою.

Валентин пильно подивився на сина.

– Це привід для радості, – сказав він низьким задумливим голосом. – Вчора ти був сиротою, Джонатане. А тепер у тебе є батько, мати, сестра, про існування якої ти ніколи не знав.

– Це неможливо, – знову сказав Джейс. – Клері – не моя сестра. Якби вона була…

– То що б? – спитав Валентин.

Джейс не відповів, але Клері було достатньо його жахливого хворобливого вигляду. Трохи спотикаючись, вона обійшла стіл, опустилася на коліна поруч із його стільцем і простягнула йому руку.

– Джейсе.

Він відсахнувся від неї, зачепивши пальцями підмоклу скатертину.

– Не треба.

Ненависть до Валентина стисла її горло, як і клубок непролитих сліз, що стояв там. Промовчавши про те, що вона – його дочка, Валентин зробив її співучасницею його мовчання. А тепер, виклавши їм правду, наче важезну брилу, він відкинувся на спинку крісла, щоб холодним оком спостерігати за результатом. Чому Джейс не помічав, скільки в ньому ненависті?

– Скажи мені, що це неправда, – сказав Джейс, дивлячись на скатертину.

Клері проковтнула клубок, що стояв у горлі.

– Я не можу цього зробити.

Валентин, здавалося, посміхався.

– Тепер ти визнаєш, що весь цей час я говорив правду?

– Ні, – відповіла вона, не дивлячись на нього. – Ви брешете, вставляючи туди трохи правди.