– Брехня! – раптом дико заревів Валентин і вихопив меч з піхов на поясі. Лезо було плоским і матово-чорним, з візерунком із срібних зірок. Він направив лезо на серце Люка.

Джейс ступив до Валентина.

– Батьку…

– Джонатане, мовчи, – крикнув Валентин, але було надто пізно. Люк шоковано дивився на Джейса.

– Джонатане? – прошепотів він.

Уста Джейса вигнулися.

– Не смійте називати мене так, – сказав він люто, його очі блищали золотом. – Я сам вб’ю вас, якщо ви назвете мене так.

Люк, ігноруючи лезо, направлене на його серце, не зводив з Джейса очей.

– Твоя мати пишалась би тобою, – сказав він так тихо, що навіть Клері, яка стояла поряд з ним, напружилася, щоб почути його.

– У мене немає матері, – сказав Джейс. Його руки тремтіли. – Жінка, яка народила мене, покинула мене, перш ніж я запам’ятав її обличчя. Я для неї пусте місце, тому і вона для мене ніщо.

– Твоя мати не кидала тебе, – сказав Люк, повільно перевівши погляд на Валентина. – Я думав, що ти вище того, – сказав він повільно, – щоб використовувати власну плоть і кров як приманку. Бачу, я помилявся.

– Досить, – спокійний тон Валентина погано приховував лють і жагу насильства. – Відпусти мою дочку, або я вб’ю тебе на місці.

– Я не твоя дочка, – люто сказала Клері, але Люк відштовхнув її від себе так сильно, що вона мало не впала.

– Забирайся звідси, – сказав він. – Шукай безпечніше місце.

– Я не залишу тебе!

– Клері, я не жартую. Забирайся звідси, – Люк уже здійняв кинджал. – Це не твій бій.

Клері, спотикаючись, побігла до дверей, що вели на площадку. Може, покликати на поміч Аларика?

Перед дівчиною став Джейс, заступаючи шлях до дверей. Вона й забула, як швидко він рухався: м’яко, як кішка, й швидко, як вода.