Джейс, ніби здогадавшись, що хоче зробити дівчина, розвернувся до неї.

– Клері…

Момент ступору минув. Клері вивернулася від Джейса, пройшовши попід його руками, і помчала по кам’яній підлозі до Люка. Він лежав на землі, підтримуючи себе однією рукою. Клері кинулася на нього тієї ж миті, коли Валентин почав опускати свого меча.

Вона побачила очі Валентина, коли меч полетів на неї. Здавалося, що минула вічність, хоча це були частки секунди. Дівчина зрозуміла, що він може зупинити удар, якщо захоче, але бачила, що Валентин не збирався це робити. Вона закрила руками обличчя і замружилася.

Почувся дзенькіт, потім крик Валентина. Вона подивилася вгору і побачила, що з його руки текла кров. На кам’яній підлозі поруч із чорним мечем лежав кинджал з червоним руків’ям. Біля дверей з досі здійнятою рукою стояв Джейс. Клері зрозуміла, що то він щосили кинув кинджал, щоб вибити з рук свого батька чорний меч. Увесь зблідлий, він повільно опустив руку, дивлячись на Валентина широкими очима, сповненими благання.

– Батьку, я…

Валентин глянув на закривавлену руку – і на мить Клері побачила спалах люті. Та коли він заговорив, голос був м’яким.

– Відмінний кидок, Джейсе.

Джейс вагався:

– Але ваша рука. Я просто подумав…

– Я б не зашкодив твоїй сестрі, – сказав Валентин і швидко підняв і свій меч, і кинджал, який запхав собі за пояса. – Я б зупинив удар. Але твоє занепокоєння похвальне.

Брехун. Але Клері не мала часу для Валентинових виправдань. Вона поглянула на Люка і відчула різкий приступ нудоти. Люк лежав на спині, напівзаплющивши очі і нерівно дихаючи. Кров бульбашками проступала довкола рани.

– Мені потрібен бандаж, – сказала Клері здавленим голосом. – Якась тканина, будь-що.

– Не рухайся, Джонатане, – сказав Валентин сталевим голосом, і Джейс застиг на місці, хоча рука вже потягнулась у кишеню. – Клариссо, – звернувся до неї батько таким улесливим голосом, наче сталь, змазана маслом, – ця людина – ворог нашої сім’ї, ворог Конклаву. Ми – Мисливці, а це означає, що іноді ми – вбивці. Ти ж це розумієш.

– Мисливці на демонів, – сказала Клері, – убивці демонів. А не людей. Різниця є.

– Він демон, Клариссо, – сказав Валентин тим же м’яким голосом. – Демон з обличчям людини. Я знаю, наскільки оманливі такі монстри. Пам’ятаєш, я й сам пожалів його одного разу.

– Монстр? – повторила Клері. Вона пригадала спогади, пов’язані з Люком: Люк гойдає її, п’ятирічну, на гойдалці, вище, ще вище; Люк з гордістю батька фотографує її на святі на честь закінчення середньої школи; Люк перебирає коробки з книжками, які прибули до його магазину, дивлячись, що, можливо, Клері захоче прочитати, і відкладає це вбік… Люк піднімає її, щоб вона дотягнулася до яблука на дереві біля свого сільського будинку…