Оскільки це вже було під кінець дня, замість повертатися назад у темряві по вузькому, розбитому спуску з гори, вони вирішили отаборитися в тюрмі, щоб зі свіжими силами вирушити вранці.

Лайлі була надто добре знана тюрма «Лев’яча Голова»; заклад максимально суворого режиму, в якому, як вона очікувала, проведуть наступні років двадцять п’ять брати Ґрайнери.

Дженіс Котс, також присутня під час викладу Сілії, винесла короткий вердикт тій в’язниці:

— Ота. Паскудне місце.

«Голова», як її називали ув’язнені там чоловіки, була улюбленою темою медій перед Авророю — рідкісний приклад успішного перевпорядження землі на місці зрізаної колись верхівки гори. Після того, як енергокомпанія «Уліс» закінчила вирубувати ліс і зносити вибухами верхівку для видобутку в нагірному кар’єрі вугілля, вона «рекультивувала» ту місцину тим, що стягнула туди уламки і розрівняла землю. Генеральна ідея, яку просували, полягала в тому, що публіка мусить сприймати такі гірські верхівки не як «зруйновані», а як «освоєні». Нову розрівняну ділянку подавали як нову територію для забудови. Хоча більшість населення штату підтримувала вугільну промисловість, мало хто вбачав у цьому щось інакше, ніж словоблуддя, чим воно насправді й було. Ці надзвичайно корисні нові плато зазвичай містилися казна-де і часто супроводжувалися шламовими відстійниками або ставками-накопичувачами хімічних відходів, сусідити з якими ніхто собі не бажав.

Але в’язниця винятково пасувала перевпорядженій ділянці серед хащів. І, зокрема, нікого не хвилювала можлива екологічна небезпека, яка може загрожувати її насельникам. Таким чином гора Лев’яча Голова стала базою для в’язниці максимально суворого режиму «Лев’яча Голова».

Ворота в’язниці, сказала Сілія, стояли відчинені, і двері також. Вона, Міллі, Нелл Сіґер та інші зайшли туди. Більша частина жінок в експедиційній партії з Нашого Місця самі ще нещодавно були ув’язненими або працювали в тюрмі, тож їм було цікаво, як жила інша половина. За інших рівних умов там виявилося доволі затишно. Хоча відчувалася затхлість закритого приміщення, а на стінах і стелі виднілися тріщини, там було сухо; і речі в кожній камері були на вигляд новими.

— Щось типу дежавю, — визнала Сілія, — тільки такого, знаєте, ніби кумедного.

Їхня остання ніч минула спокійно. Вранці Сілія пішла розвідати гору, пошукати якусь стежку, яка могла б скоротити шлях, щоб їм не йти далі тією довшою, звивистою дорогою до Орлиного. На здивування Сілії, вона отримала виклик на свою іграшкову вокі-токі.

— Сіліє, здається ми бачимо людину! — говорила Нелл.