Патьоки дощу, сповзаючи по внутрішніх стінах, зблискували в промені її заводного ліхтарика. Дощ звучав, як розхвильований океан. Із шафи під дальньою стіною вітальні Лайла дістала якийсь відсирілий детективний роман і вирушила назад тим шляхом, яким сюди прийшла. Промінь вихопив якийсь недоречний пергаментного кольору листок, що лежав на високому стільці при кухонній стійці. Лайла підібрала його. Це була записка від Антона: повідомлення для його «спеца з дерев» зайнятися голландщиною в’язів на задньому подвір’ї.
Вона довго розглядала цю записку, вражена нею, вражена такою близькістю того, іншого, життя — її реального життя? її колишнього життя? — яке зненацька вигулькнуло, наче дитина вискочила з-поміж припаркованих машин просто на дорогу.
5
5
Уже тиждень як був відсутній експедиційний загін, коли повернулася пішки Сілія Фрода, вся в грязюці від голови до пальців ніг. Сама-одна.
6
6
Сілія розказала, що поза Дулінгським виправним закладом у напрямку маленького сусіднього містечка Мейлок дороги стали непрохідними: кожне дерево, яке вони прибирали з шосе, просувало їх лише на кілька ярдів, бо тут же їх чекало наступне. Легше було покинути гольф-кари і йти пішки.
У Мейлоку не було нікого, коли вони туди дісталися, і жодних ознак недавнього життя. Житлові й інші будівлі, такі ж як у Дулінгу — зарослі, де більше, де менше зруйновані, декілька знищено пожежами, а дорога понад потічком Доррів Рівчак[288], який розбухнув, перетворившись на річку із застряглими в ній на кшталт порогів машинами, тепер обвалилася. Мабуть уже тоді їм варто було повернути назад, визнала Сілія. Вони вигребли всі годящі припаси з бакалії та інших крамниць у Мейлоку. Але почалися розмови про кінотеатр в іншому малому містечку, Орлиному, що лежить ще за десять миль далі, та як зраділи б діти, якби вони повернулися з кінопроектором. Магда запевняла їх, що їхній великий генератор потягне таку машину.
— Там ще показували ту нову частину
Лайла не заперечила на звернення «шериф». Виявилося, що це на диво важка річ — перестати бути поліціянткою.
— Продовжуй, Сіліє.
Експедиція подолала Доррів Рівчак по мосту, який досі зберігся, і вибрала гірську дорогу під назвою Лев’яча Голова, яка нібито скорочувала шлях до Орлиного. Мапа, якою вони користувалися — здобута в руїнах Дулінгської публічної бібліотеки — показувала якусь стару, безіменну, збудовану вугільною компанією дорогу, що круто відгалужувалася біля вершини гори. Ця дорога могла вивести їх на міжштатне шосе, і звідти вже шлях мусив бути легким. Але мапа виявилася застарілою. Дорога Лев’яча Голова тепер закінчувалася на плато, де стояв той похмурий заклад позбавлення волі, що називався чоловічою тюрмою «Лев’яча Голова». Ту технічну дорогу, яку вони сподівалися знайти, було розорано під час будівництва тюрми.