Інколи — зазвичай уночі, коли вона лежала без сну, але подеколи навіть серед найяскравішого дня — у Лайли в голові пропливали імена. То були імена білих офіцерів поліції (як вона), які застрелили невинних чорних цивільних (як Джінет Сорлі.) Вона думала про Річарда Гейста, який застрелив вісімнадцятирічного Рамарлі Ґреєма у ванній кімнаті квартири цього юнака у Бронксі. Вона думала про Бетті Шелбі, яка застрелила Теренса Крачера в Талсі. Найчастіше вона думала про Алфреда Оланго, якого застрелив офіцер Річард Гонсалвес, коли Оланго жартома націлив на нього електронну сигарету.

Дженіс Котс і інші жінки з Нашого Місця намагалися переконати Лайлу, що вона мала цілком обґрунтовані причини для того, щоб зробити те, що зробила. Ці умовляння могли бути щирими або ні, користі від них не було в обох випадках. Одне питання раз у раз повторювалося, наче нестерпно нав’язливий мотив: якби там була якась біла жінка, чи дала б вона їй більше часу? Лайла жахливо боялась собі признатися, що, мабуть, знає відповідь на це питання… але розуміла, що цілковитої певності все одно ніколи не матиме. Це питання переслідуватиме її до кінця життя.

Лайла залишалася на своїй роботі, доки не було врегульовано ситуацію у в’язниці, а потім подала у відставку. Вона привозила малого Енді в дитсадок Тіффані Джонс і залишалася там допомагати.

Клінт їздив на роботу в Керлі, ця подорож забирала годину. Він приділяв всю увагу своїм пацієнткам, особливо тим, яких перевели туди з Дулінгу, оскільки був єдиною людиною, з якою вони могли говорити про те, що бачили й пережили, і не отримати від нього ярлик божевільних.

— Чи не шкодуєте ви про свій вибір? — питався він у них.

Всі вони сказали «ні».

Їхнє самозречення вражало Клінта, здрібнювало його, наділяло його безсонням, коли він думав про це, сидячи в своєму кріслі у досвітанковому мороці. Він ризикував власним життям — це так, але ці утримувані віддали свої нові життя. Подарували їх. Яка група чоловіків могла принести таку одностайну жертву? Жодна — такою була відповідь, і якщо це визнати, тоді, о Боже, чи не зробили ці жінки жахливої помилки?

По обидва боки свого дня він харчувався тим, що купував у фаст-фуді, не виходячи з машини, і власна розм’яклість черева, яка турбувала його тієї весни, вже восени перетворилась на дужий передок. Джаред здавався якимсь меланхолійним привидом, що прослизав краєчком його сприйняття, приходячи і йдучи, інколи вітаючись коротким помахом руки, інколи «йо, тату».

Бодай якесь забуття, що його міг би знайти собі Клінт, відганяли геть еротичні сни про Євку. Вона оплітала його виноградними лозами і овіювала вітром його голе тіло. А її тіло? Воно було альтанкою, де, він думав, що зможе відпочити, але ніколи не досягав туди, перш ніж прокинутися. Коли він опинявся в одній кімнаті з малюком, той усміхався йому, немов хотів з ним подружити. Клінт теж усміхався йому навзаєм, а потім, уже в машині, їдучи на роботу, розумів, що плаче.