Одної ночі, не мігши заснути, він погуглив ім’я свого другого пацієнта Пола Мантпельєра, того, з «сексуальними амбіціями». Вискочив некролог. Пол Мантпельєр помер п’ять років тому після довгої боротьби з раком. Дружину або дітей у тексті не згадували. Що дали йому його «сексуальні амбіції»? Схоже, лише дуже короткий і сумний некролог. Клінт і за ним плакав також. Він розумів, що це той добре відомий психологічний феномен, знаний як перенесення, але йому було байдуже.

Одного дощового вечора, невдовзі по тому, як він прочитав некролог Мантпельєра, виснажений після дня групових сеансів і консультацій сам на сам, Клінт зупинився в мотелі у маленькому містечку Орлиному, де потріскував обігрівач, а в телевізорі все здавалось зеленим. Уже третю ніч він був у тій самій кімнаті, коли на мобільний йому зателефонувала Лайла, щоб запитати, чи приїде він додому. В голосі її не вчувалося особливої стурбованості щодо його відповіді.

— Думаю, я знесилився, Лайло, — сказав він.

Лайла почула правильно, важчу поразку, ніж могли передати слова.

— Ти добрий чоловік, — сказала вона. Це було вже щедро з її боку, як на той момент. Малюк погано спав. Вона сама була знесилена. — Кращий за більшість.

Він змусив себе розсміятися.

— Наскільки пригадую, це зветься зганьбити хисткою похвалою.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Просто забагато всього сталося. Хіба не так?

Так. Забагато збіса всього сталося.

15

15

Директор у Керлі сказав Клінтові, що абсолютно не бажає бачити його фізіономії у вихідний на День Подяки.

— Зціліть себе, лікарю, — сказав директор. — Хоча б овочів поїжте. Щось, окрім біг-маків і місячних тістечок.

Раптом Клінт вирішив поїхати в Коглин, щоб побачити Шеннон, але це закінчилося тим, що він зупинив машину перед її домом, нездатний зайти досередини. Крізь тонкі штори будинку в ранчо-стилі він бачив рухливі тіні жіночих постатей. Світло манило туди своїм безжурним теплом; великими клаптями почав падати сніг. Він думав постукати в її двері. Він думав, як скаже: «Гей, Шен, ти була тим молочним коктейлем, що втік». Думка про молочний коктейль, що втікає на струнких ногах Шеннон, змусила його розсміятися, і він ще сміявся, коли поїхав звідти геть.

Клінт опинився в таверні, яка називалися «В О’Берна», де на підлозі танув оббитий з ніг сніг, із джукбокса звучали «Дублінці», і за бармена був сивочолий чоловік з сонними очима, який так повільно рухався між кранами і кухлями, що можна було подумати, ніби він наливає не пиво, а порається з радіоактивними ізотопами. Цей чудовий бармен звернувся до Клінта: