Клінт махнув бармену, щоб повторив.

Френк похитав головою.

— Дякую, але мені не треба. Пиво з «Золофтом» не вельми гарно поєднуються. Я мушу вже відгрібати. Шуляки чекають на мене.

Він просвітлів.

— Агов, чому б вам не поїхати зі мною? Я познайомлю вас з родаками Ілейн. Мушу залишатися в добрих стосунках, все ж таки вони дід та баба моєї дочки. Поїздка до них — це як візит до пекла, але з трохи кращою їжею.

Клінт йому подякував, але пропозицію відхилив.

Френк почав було підводитися, та потім знову сів.

— Послухайте, того дня перед Деревом…

— А що там?

— Ви пам’ятаєте, коли почали дзвонити церковні дзвони?

Клінт сказав, що він цього ніколи не забуде. Дзвони почалися, коли жінки почали прокидатися.

— Йо, — сказав Френк. — Я якраз тоді озирнувся на ту скажену дівчину і побачив, що вона щезла. Ейнджел, так її, здається, звали.

Клінт усміхнувся.

— Ейнджел Фіцрой.

– Є якась думка, що з нею стало?

— Не уявляю. В Керлі її нема, це все, що я знаю.

— А Баррі, той страховик? Він казав мені, що майже впевнений, це вона вбила Пітерза.

Клінт кивнув.

— Так, він мені казав те саме.

— Йо? А ви що йому відповіли?