Доволі знервований молодик, який сидів по центру складаного столу, підвівся і прокашлявся:

— Це всього лише стрибки напруги. Тож займіть свої місця, будемо починати. Мене звати Бертран Голлінзворт, я голова шкільної ради. Якщо я не помиляюся, це зібрання скликане з приводу петиції щодо відрахування зі школи Джексона міс Ліни Дюкейн.

Директор Гарпер відповів містеру Голлінзворту як головний обвинувач, чи, точніше, як головний кат при місіс Лінкольн:

— Так, сер. Петицію мені передали декілька занепокоєних батьків, а підписали її ще двісті найшановніших батьків і жителів Гатліна, а також чимало учнів школи.

Ще б пак!

— Які підстави для відрахування?

Містер Гарпер перегорнув кілька сторінок жовтого блокнота і зачитав підстави як справжній вирок:

— Напад. Руйнування шкільного майна. До того ж, міс Дюкейн уже була на випробному терміні.

«Напад? Я ні на кого не нападала».

«Це лише звинувачення. Вони нічого не доведуть».

Я не втримався і скочив, перш ніж директор закінчив промову:

— Це все неправда!

З іншого боку столу вистрибнув іще якийсь чоловік, силкуючись перекричати дощ і кількадесят стривожених моїми манерами жінок:

— Юначе, займіть ваше місце! Тут вам не балаган!

Містер Голлінзворт перекрикнув нас:

— Чи є у нас свідки для обґрунтування обвинувачень?

Тепер іще більше людей перешіптувалися між собою, намагаючись з’ясувати, що ж означає слово «обґрунтування».

Директор Гарпер продер горло:

— Так. І нещодавно до мене надійшла інформація, що підтверджує аналогічну поведінку міс Дюкейн у попередній школі.

«Що він верзе? Що вони знають про мою колишню школу?»