«Все буде добре».

«Певна?»

Я чув, як за вікном посилюється дощ. Його краплі вибивали на даху барабанний дріб.

«Я певна, що це все не важливо, що ці люди телепні і що їхні слова не можуть змінити мого ставлення до тебе».

«Ліно, я сприймаю це як, ні“».

Дощ затарабанив іще гучніше — і я зрозумів цей знак. А потім поклав їй у долоню маленький твердий предмет — срібний ґудзик, який я знайшов на потрісканому тарабайчиному сидінні. Того самого дня, коли ми зустрілися під дощем. Здавалося б, дрібниця, але я завжди носив його з собою.

«Тримай. Має допомогти. Мені допомогло — сто відсотків».

Я бачив, чого їй коштує незламність. Вона зняла ланцюжок і додала ґудзик до своєї колекції милих витребеньок.

«Дякую».

Якби могла, вона б усміхнулася.

Я подибав до Сестер і Амми. Тітка Грейс підвелася, спираючись на ковіньку:

— Сюди, Ітане. Ми припасли для тебе місце.

— Може, нарешті всядетеся, Грейс Стетем? — засичала позаду літня жінка з фіолетовим волоссям.

Тітка Пруденс обернулась:

— А ви, може, помовчите, Сейді Ганікат? А то я вас інакше про це попрошу.

Тітка Грейс посміхнулася до місіс Ганікат і додала:

— Сідай, любчику, сідай.

Я протиснувся між бабцями Мерсі та Грейс.

— То як ти, красунчику? — усміхаючись, вщипнула мене за руку Тельма.

За вікном ударив грім, і світло замиготіло. Декілька літніх жінок аж охнули від переляку.