Лінк втиснувся у крісло:

— Я вислизну тут. Побачимось у школі, — він вишмигнув із машини й поповз між іншими автівками. — Щасти.

Я бачив, як Ліна затисла між коліньми тремтячі руки. Я не міг спокійно спостерігати за її хвилюванням.

— Послухай, можемо туди не йти. Розвернімося, я відвезу тебе додому.

— Ні, я готова.

— Чому ти хочеш цих тортур? Ти ж сама казала, що це формальність!

— Щоб вони не подумали, що я їх боюся. Я втекла з минулої школи, але цього разу втечі не буде, — глибоко зітхнула вона.

— Це не втеча.

— Для когось так. Але не для мене.

— Ну хоч твій дядько прийде на збори?

— Він не може.

— Та чому він, в біса, не може?!

Він не знайшов час її підтримати? Вона ж залишилася сама, навіть незважаючи на те, що поряд був я!

— Ще рано. Я йому навіть нічого не казала.

— Рано? Про що ти? Він у склепі зачинився чи ще чимось зайнятий?

— Скоріше, ще чимось.

Не варто було говорити про це зараз. Вже за кілька хвилин їй і так буде непереливки.

Ми вийшли з авто і попрямували до школи. Починався дощ. Я глянув на Ліну.

«Повір мені, я й так стримуюся. Як розслаблюся — налетить справжнє торнадо».

Люди навколо не зводили з нас очей, деякі навіть тицяли пальцями, що, в принципі, не дивувало мене — з огляду на місцеві правила етикету. Я озирнувся, припускаючи, що біля школи сидітиме Мовчун Редлі, але сьогодні його ніде не побачив.