— Дякую, місіс Лінкольн.

Лінкова матір посміхнулася до Ліни та ще й як — не задоволено, не саркастично, а з бажанням зруйнувати її життя і станцювати на його уламках.

Потім вона вирушила до свого місця, але дорогою зупинилась.

— Мало не забула одну річ, — вона зиркнула на Ліну і витягнула з сумки якісь папери. — У мене є документи з попередньої школи міс Дюкейн. Хоча її б краще було назвати не школою, а певною установою.

«Ніяка це не установа. Це приватна школа».

— Як уже зазначав директор Гарпер, міс Дюкейн не вперше виявляє агресію.

Подумки я чув Лінин відчайдушний крик і намагався її заспокоїти.

«Не переймайся».

Але переймався і я сам. Місіс Лінкольн не говорила б того, чого не могла довести.

— Міс Дюкейн дуже неспокійна дівчина. Вона страждає на психічну хворобу, ось таку… — місіс Лінкольн пробіглася пальцями по паперах, немовби шукаючи потрібний документ. Я чекав, що вона зараз вигукне «Ліна — інша! Ось її діагноз!» Але натомість почув: — Так-так, на біполярний афективний розлад, який лікар Ашер вважає небезпечним психічним станом. Люди з цією хворобою схильні до насильства й непередбачуваної поведінки. Це спадкове захворювання. Її матір теж страждала на подібне.

«Цього не може бути».

Дощ посилився і забив у дах потоками води. Вітер завив, бахкаючи дверима спортзалу.

— Якщо по правді, чотирнадцять років тому її мати вбила її батька.

Весь зал зойкнув.

На старт. Увага. В сітці.

Спортзалом понісся шум.

— Леді та джентльмени, будь ласка, тиша! — директор Гарпер намагався усіх заспокоїти, але це було все одно, що піднести сірника до пожухлого листя. Коли воно зайнялося, пожежу було не спинити.

* * *

Хвилі обурення не вщухали у залі добрі десять хвилин, а от у Ліниному серці не могли вщухнути взагалі. Воно вискакувало з грудей, я відчував його як власне. В її горлі стояв клубок, і вона от-от могла не втримати сліз — судячи зі зливи за вікном, їй це давалося непросто. Я дивувався, як вона досі не вибігла зі спортзалу. Певно, їй або не бракувало сміливості, або бракувало сил.