Вона знизала плечима.

— Я просто прокинулася вчора, а будинок уже ось так змінився. Напевно, він прочитав мої думки.

— Ходімо звідси. Ця в’язниця навіє на тебе ще більший сум.

— За два дні я можу стати Ридлі. Оце сумно.

Похитавши головою, вона присіла на краю веранди. Я сів поряд. Вона не глянула на мене, а натомість почала роздивлятися свої білі тюремні кеди. Цікаво, а звідки вона знала, якими вони мають бути?

— Шнурки. Ти помилилася зі шнурками.

— Тобто?

Я вказав на взуття:

— У справжніх в’язницях їх забирають.

— Годі, Ітане, це вже остання крапля. Я не можу уникнути свого дня народження, не можу втекти від прокляття… Мені більше несила вдавати звичайну дівчину, бо я не така, як Саванна Сноу або Емілі Ашер. Я — чародійка.

Я підняв жменю гальки з нижньої сходинки веранди й жбурнув камінчик якнайдалі.

«Я не збираюся прощатись, А. Я не можу».

Вона взяла камінь з моєї руки й кинула його теж. Її пальці торкнулися моїх, і я відчув легке пульсування тепла. Я мав його запам’ятати.

«В тебе не буде вибору. Я зникну, і навіть не згадаю, що колись була небайдужа до тебе».

Але я не збирався поступатись, і слухати все це теж. Цього разу камінь влучив у дерево.

— Ніщо не змінить наших почуттів одне до одного. Ось що я знаю напевне.

— Ітане, можливо, я навіть відчувати нічого не зможу!

— Я тобі не вірю.

Решта камінців з моєї руки теж полетіла на подвір’я і втонула в траві, не лишивши ні сліду, ні звуку. Не знаючи, де їх шукати, я втупився в зарості, намагаючись проковтнути застряглий у горлі клубок.

Ліна потягнулася до мене, а тоді завагалася. Ледь відчутно торкнулася моєї руки.