«До речі, можеш спростити рівняння 7х — 2 (4х — 6)?»

Я знав, що вона може. Вона ж бо ходить на тригонометрію.

«А це тут до чого?»

«А ні до чого. Я просто завалюю контрольну, та й все». Ліна зітхнула.

Інколи добре мати дівчину-чародійку.

* * *

На третій день до Ліниного дня народження почалися зсуви ґрунту, і від цього постраждав спортзал. Дівчата з групи підтримки на деякий час відклали тренування, а дисциплінарному комітету доведеться шукати інше місце для суду відьом. Ліна досі не ходила до школи, але постійно перебувала у моїй голові. З кожним днем її голос ставав тихішим, а згодом узагалі почав танути в галасі коридору.

У їдальні я сидів сам, і шматок не ліз мені в горло. Відтоді як ми з Ліною зустрілися, я вперше подивився на джексонців із… як би це сказати… заздрістю? У них усе було так просто, так зрозуміло! У них траплялися дріб’язкові проблеми, які бувають лише у смертних. Мої раніше теж були такими. Я відчув на собі погляд Емілі, побачив, як Саванна плюхнулася до неї коліна, і мене переповнило роздратування. Ні, це не заздрощі. Я б не проміняв Ліну на жодну з них.

Таке дріб’язкове життя більше не для мене.

* * *

За дві доби до дня народження Ліна зі мною не розмовляла. Коли в місті подули сильні вітри, зі штаб-квартири ДАР знесло половину даху. Усі реєстраційні списки, усі родоводи, що сягали часів «Мейфлауера» і Революції було знищено. Багаторічна робота місіс Лінкольн і місіс Ашер пішла коту під хвіст. Тепер патріоти округу Гатлін знову мали доводити свою вищість щодо решти містян.

Дорогою до школи я заїхав до Ліни і щосили затарабанив у двері. Ліна не виходила. Коли ж вона врешті відчинила мені — я зрозумів чому.

Рейвенвуд знову змінився. Тепер він став в’язницею суворого режиму: на вікнах стояли ґрати, а стіни залив сірий бетон — окрім холу, де їх укривав жовтогарячий рельєф. Ліна з’явилася в оранжевому комбінезоні з вибитим номером 11.02 — датою її народження, а її руки синіли від чорнил. Однак вигляд у неї був доволі кльовий — особливо через відкинуте скуйовджене волосся. В цьому образі їй личила навіть тюремна роба.

— А., у чому справа?

Вона простежила за моїм зацікавленим поглядом.

— А, це? Нічого, просто жарт.

— Не знав, що Мейкон уміє жартувати.

Вона потягнула за нитку на рукаві.

— Не вміє. Це мій жарт.

— А ти вже можеш керувати Рейвенвудом?