У кінці вона відірвала погляд від книги й вимовила останній рядок чітко й голосно:
Що шукаю старанно.
Спочатку нічого не відбулося: над головою так само пливли хмари, віяло морозцем. Не спрацювало. Ліна знизала плечима, і я вгадав її думки. Аж раптом ми обоє почули звук: здалося, що тунелем промчав вітер, і зненацька позаду нас спалахнуло дерево. Воно зайнялося з коріння й до самісінької крони. Вогонь стогнав, горіла кожна гілка — я ще ніколи не бачив, аби бодай щось загорілось так швидко. Деревина одразу почала диміти. Кашляючи, я відтягнув Ліну від вогню.
— З тобою все гаразд?
Вона теж кашляла, а я прибирав з її обличчя чорні кучері.
— Що ж, вочевидь, нічого не вийшло. Якщо тільки ти не планувала насмажити величезних сосисок.
Ліна ніяково усміхнулася.
— Я ж казала — щось може піти не так.
— М’яко кажучи.
Ми не зводили очей з палаючого кипариса. А залишилося п’ять днів.
* * *
Чотири дні. Небо затягло важкими хмарами, а Ліна захворіла й залишилася вдома. Ріка Санті вийшла з берегів і розмила дороги на півночі міста. Місцеві новини списували це на глобальне потепління, але я знав, що відбувалося насправді. На уроці алгебри я сперечався з Ліною щодо книги, зовсім не замислюючись над тим, що через це зіпсую самостійну.
«Забудь про книгу, Ітане. Вона мене дістала. Від неї жодної користі».
«Ми не можемо про неї забути. Це твій єдиний шанс. Ти ж пам’ятаєш, що сказав твій дядько: це наймогутніша книга у світі чародіїв».
«А також це книга, яка прокляла усю мою сім’ю».
«Не здавайся. Відповідь має бути в ній».
Ліна вислизала, вона не слухала мене, і я от-от міг провалити третю за семестр письмову роботу. Кльово.