Я промовляла слова до застиглого саду, хоч і знала, що їх не почує ніхто, крім Амми.

Амма узяла мої тремтливі долоні у свої сильні руки, і ми проказали чарівне заклинання разом. Цього разу ми говорили мовою Ітана і його матері Лайли, дядька Мейкона і тітки Дел, Амми й Лінка, маленької Раян і всіх, хто любив Ітана і любив нас. Цього разу з наших вуст полилася пісня.

Пісня любові — до Ітана Лоусона Бейта від двох людей, що любили його сильніше за всіх і більше за всіх сумували б за ним, якби не змогли його повернути.

Блискавка вдарила в мене, в книгу, в склеп і в Амму. Принаймні саме так мені здалося, але потім я згадала, що у видіннях Женев'єва відчувала те ж саме.

Амму відкинуло до стіни гробниці, головою вона вдарилась об камінь.

Мене прошило струмом, і я віддалася його волі; навіть померши, я бодай опинюся там, де Ітан. Я відчувала його — він був зовсім близько, і я міцно-міцно його кохала. Палець мені зігрівала каблучка на знак того, як сильно він кохав мене.

У мене пекли очі, і хай куди я дивилася — все горіло золотавим світлом, ніби його випромінювала я.

— Мій хлопчик, — прошепотіла Амма.