Я піднесла руки до очей, витираючи бруд, попіл і смуток, а коли подивилася на статую знов — її не стало.

Не стало їх усіх.

Пустився дощ, і з моїх очей нарешті почав спадати туман. Потоки води обмивали задимлені дуби, поля і хащі, а я, можливо, уперше в житті, бачила це все напрочуд чітко. Потім я розвернулася до гробниці, де лежав Ітан.

Але він зник.

Там, де ще мить тому було його тіло, з’явився хтось інший. Дядько Мейкон.

Я нічого не могла збагнути і сподівалася, що мені пояснить Амма, але, обернувшись, побачила лише її величезні злякані очі.

— Аммо, де Ітан? Що сталось?

Але вона мовчала. Уперше в житті Аммі забракло слів. Не зводячи з дядька Мейкона приголомшеного погляду, вона заговорила:

— Ніколи не думала, що все закінчиться ось так, Мельхіседеку. Після того, як ми стільки років тримали на плечах увесь світ…