– Зробиш те, що я казав?

– Обіцяю, що зроблю, Пане й Магістре, але я хотів би ще знати…

– А я, – промовив гучним, справді громовим голосом небіжчик, – хотів би знати тільки одне, – коли ти, нарешті, заберешся звідси?! Спробуй‑но іще раз постукати до моєї могили, обіцяю тобі, що так тебе здивую… Зрештою, нічого конкретного не обіцяю – сам тоді побачиш. Можеш передати від мене вітання своєму Кляпавцієві й сказати йому те саме. Останнього разу, коли я давав йому настанови, він так поспішав, що навіть не потрудився висловити мені належної подяки. Ох, манери, манери у цих здібних конструкторів, у цих геніїв, у цих талантів, яким від пихи замакітрилося у головах!

– Пане… – почав був Трурль, але в могилі щось затріщало, засичало, втиснута в глиб оправи кнопка підскочила вгору, і глуха тиша обійняла весь цвинтар, тільки здалека долинало тихе шелестіння гілок.

Отож Трурль зітхнув, почухав голову, подумав, усміхнувся, згадавши Кляпавція, і, вже наперед утішаючись тим, як при найближчій зустрічі приголомшить і збентежить приятеля, вклонився величному склепові, а тоді, крутнувшись на п’яті, веселий, як щиголь, і страшенно задоволений з себе помчав додому, наче за ним хто гнався.

ПОВТОРЕННЯ

ПОВТОРЕННЯ

Увірувавши, король Іпполіп захотів створювати світи як Бог, та запропонував конструкторам Трурлю та Кляпавцію йому в цьому допомогти...

Увірувавши, король Іпполіп захотів створювати світи як Бог, та запропонував конструкторам Трурлю та Кляпавцію йому в цьому допомогти...

Сталося так, що до двору короля Іпполіпа Сармандського прибули двоє місіонерів–конвертистів, щоб повідомити про віру істинну. Іпполіп не був схожим на інших королів. У всій Галактиці не знайшлося б монарха, який так охоче вдавався б до роздумів. Ще повзунком він грав золотими міні–мізками та будував з них вільнодумні самодумки й так наслухався мудреців, що коли прийшла година його коронації, хотів втекти через вікно з тронної зали і піддався лише аргументу, що інший на його троні може виявитися набагато гіршим. Іпполіп був впевнений, що добрий правитель не той, кого піддані хвалять чи сварять, а той, якого ніхто не помічає. Король був прихильником експериментальної філософії, в якій визнається істиною не те, що зумієш сказати, а те, що тобі вдається зробити. Тому обидва отця конвертіста без остраху могли постати перед Іпполіпом. І безмірним був їхній радісний жах, коли вони зрозуміли, що король не те що про Бога – взагалі про жодну релігію ще й і не чув. Вони знали, що їм доведеться проголошувати Боже слово in partibus infidelium[28], але такого вони не очікували. Розум Іпполіпа в питаннях релігії був чистий, як невиписана сторінка, так що поважні місіонери просто на місці не могли встояти, так їм не терпілося звернути короля до справжньої віри.