Може, Цевінна розчула, що кричав коханий, летячи вниз головою з вежі, а може, Марліпонт цього разу обійшовся без шарфу, але коли Креншлін з'явився перед своєю золотоволосою красунею, на сходах було тихо, начебто й старий слуга вже згас від голоду. Але розважливий Креншлін спочатку засунув засув, а потім вже кинувся в обійми милої. Пристрасним та самозабутнім було їхнє кохання у вежі, не чули вони ні совиного крику, ні грози, що прогриміла з півночі. На зорі Креншлін схопився, перекинув без зайвих слів ноги через парапет, шуганув по плющу вниз, в сідло й галопом до темпорні.

Навколо кропива, як ліс, всередині тихо, але й тут він був завбачливим: притримуючи погано підперезані шаровари, на карачках поповз до хвіртки, озираючись на всі боки, і правильно зробив, бо над самим вухом у нього бухнув самопал, поставлений тут кимось невідомим. Тоді тільки він штовхнув двері і до важеля. Влаштував з ранку вечірні сутінки попереднього дня, поставив важіль посередині і зайнявся справою. Затягнув петельку на стертій рукоятці, під столом пропустив мотузку на крокви, з крокв через дірку на коник даху, з коника під стріху, тут прив'язав кінець мотузки до порожнього відра, відро підвісив під дірявий водостік, ще й сміття нагріб, присипав ним мотузку, прив'язену до важеля, поплював на руки, скочив у сідло й дреманув назад до вежі.

Найбільше серед глядачів дивувався побаченому Його Величність король. Навіщо це він так? Що йому наступний день та ніч – гірше?

– Врахуй, милостивий владико, що він звик до оборотності часу, як і всі вони там, – доступно пояснював Трурль. – А крім того, він знає, що повернути приємні хвилини нічого не варте, зате незвідане майбутнє може приховувати несподівані небезпеки.

– А навіщо відро?

– А пам'ятаєте, перед ранком йшов дощ? Коли знову перед світанком буде лити, відро наповниться, потягне мотузку та важіль, й таким чином все повториться.

– Видно, що бувалий часохідник! – втрутився Кляпавцій. – Мотузку замаскував, якщо хтось навіть увійде, може й не помітити.

Тим часом ніч кохання підходила вже до кінця, вже й дощ збирався, як раптом цокіт копит і брязкіт зброї перебили сон коханців. Підскочив Креншлін босоніж до вікна й бачить – справа погана: внизу група озброєних вершників, шість Марліпонтових зятів, які мали за його відсутності доглядати за маєтком і за Цевіною, та ось приперлися, хоча й їхні садиби за двісті верст, отже, вже в темпорні сусіднього повіту.

Що робити? Може, через гарматну бійницю з'їхати прямо в рів? Відірвався Креншлін від стривоженої Цевінни, вчепився пальцями в тугі сплетіння плюща і вже поїхав до низу, як раптом заволав від болю. Дивиться – а це не ніч, а день, і він не нагорі, а на камінні зі зламаними ногами, й над ним Марліпонт, весь у залізі, гарчить: «У-у, мерзотник, зрадник, пройдисвіт! Думав мене перехитрити? Та мені до темпорні так само близько, як і тобі, чужоложцю. Ну, постривай, зараз я тебе приголублю!»