Генерал нетерпляче крякнув.

– Цього я тобі сказати не можу, ти добре це знаєш. Поки існує рівновага, вони не знають, чи є у нас хронда, а ми – чи є у них. Якщо тебе впіймають...

– Випустять мені кишки, щоб дізнатися?

– Сам розумієш.

Кресслін випростався, ніби вже вивчив на пам’ять обличчя жінки на фотографії.

– Я готовий.

– Пам'ятай про склянку.

Кресслін не відповів. Він не чув слів генерала. З–під металевих абажурів на зелене сукно столу лилося яскраве світло електричних ламп. Двері різко відчинились. Вбіг ад'ютант із паперовою стрічкою в руці, на ходу застібаючи мундир.

– Генерал, концентрація навколо Хассі та Депінга. Перекрили усі дороги.

– Зараз. Кресслін, завдання ясно?

– Так.

– Бажаю успіху…

Ліфт зупинився. Дерн від'їхав убік і знову став на місце. До запаху мокрого листя домішувався й майже приємний лоскочучий запах азотистих сполук. «Прогрівають перший щабель», – подумав він. Кишенькові ліхтарики вихопили з мороку частини маскувальної сітки.

– Анаколуф?

– Авокадо!

– Прошу за мною.

Він йшов у темряві за кремезним бритоголовим офіцером. Чорна тінь гвинтокрила відкрилась у темряві, як паща.

– Довго летіти?

– Сім хвилин.