– Ні, з десяти, будь ласка.

– Добре. Увага, пасажир, апогей балістичної. Чотири шари хмар, цирростратус та циррокумулюс. Під останнім видимість 600. На червоний вмикаю ежектор. Парашут?

– Дякую, в порядку.

– Увага, пасажир, друга гілка балістичної, перший шар хмар, цирростратус, другий шар хмар. Температура мінус 44, на землі плюс 18. Увага, п'ятнадцять до викиду. Нахилення до мети нуль на сто, бічне відхилення в нормі, вітер норд–норд–вест, шість метрів за секунду, видимість 600 – хороша. Увага, бажаю успіху! Викид!

– До побачення, – сказав він, відчуваючи всю гротескність цих слів, сказаних людині, яку він ніколи не бачив й ніколи не побачить.

Він випав у темряву, його вистрілило у тверде від швидкості повітря. Свистіло у вухах, він перекинувся, й тут же його з легким тріском підхопило і підтягнуло високо вгору, наче хтось виловив його з мороку невидимим сачком. Він глянув угору – купол парашута був невиразний. Чиста робота!

Він опускався, не відчуваючи швидкості падіння, щось завидніло під ногами. Так ясно? Чорт, аби не озерце! Один шанс на тисячу, але хто знає?...

До нього долинув мірний легкий шум, коли він торкнувся ногами хвилюючої поверхні. То була пшениця. Він пірнув в її м’яку хвилю, його накрила чаша парашута. Зігнувшись, він відстебнув ранець, почав згортати дивний волокнистий матеріал, на дотик схожий на павутину. Він все скручував та скручував його, це було найважче, і на це пішло багато часу, мабуть, близько півгодини. У всякому разі, в хронограму вклався. Одягти зараз лакові туфлі чи ні? Краще зараз взутися, пластик відбиває світло. Він почав рвати на собі оболонку, тонку, як поліетилен, начебто сам себе розпаковував. Ось і пакунок, нічний презент. Лакові туфлі, хустинка, ножик, візитні картки...

Де ж склянка? Серце у Крессліна заколотилося, як тільки він намацав його в кишені. Нічого не було видно, хмари вкривали все небо, але коли він потряс склянку, почулося булькання. Всередині був вермут. Він не став віддирати герметизуючу плівку. Поклав його назад в кишеню, заштовхав згорнутий парашут до ранцю, впхнув туди ж товсті стрибкові панчохи, подертий кокон. Начебто нічого не повинно від цього спалахнути... А раптом? Може, вибратися спочатку з цієї пшениці? Ні, в інструкції все передбачено.

Він знайшов на потовщеному дні футляра важіль, сунув під нього палець, смикнув, ніби відкривав банку з пивом, кинув футляр на пом'яте місце серед поля і почав чекати. Нічого. Небагато диму, ні полум'я, ні іскор, ні вугілля. Осічка? Пошарив рукою і ледь не скрикнув – там вже не було туго набитого ранцю, повного тканини та строп, – купка теплих, не обпалюючих залишків, наче прогорілий паперовий попіл. Чиста робота!