Кресслін поправив на собі смокінг, метелика й вийшов на дорогу. Він йшов узбіччям, швидко, але не надто, щоб не спітніти. Ось дерево, але яке? Липа? Мабуть, ще вона. Ясен? Точно? Нічого не видно. Капличка має бути за четвертим деревом. Ось придорожній камінь. Збігається. З ночі висунувся побілений мур каплички. Він навпомацки знайшов двері. Вони легко відчинилася. Чи не дуже легко? А якщо вікна не затемнені?

Він поставив на кам'яну підлогу запальничку, клацнув. Чисте біле світло наповнило замкнутий простір, блиснула поблідівша позолота вівтаря, вікно, заклеєне зовні чимось чорним. Він пильно вдивився у своє відображення в цьому вікні, повернувся, по черзі перевіряючи плечі, рукави, відвороти смокінга, придивляючись збоку, чи не причепився десь клаптик пластикової плівки. Поправив хустинку, підвівся на вшпиньки, як актор перед виступом, намагаючись заспокоїти дихання, відчув слабкий запах згаслих свічок – наче вони горіли зовсім недавно. Він загасив запальничку, знову у темряві вийшов, обережно ступаючи по кам'яних сходах, і озирнувся. Навколо було порожньо. Краї хмар місцями світлішали, але місяць не міг пробитися крізь них. Було майже зовсім темно. Тепер вже рівно крокуючи асфальтом, він кінчиком язика торкнувся коронки зуба мудрості. Цікаво, що там таке? Звичайно, не хронда. Але й отрути там не могло бути. За якусь мить він встиг розглянути те, що «дантист» клав пінцетом у золоту чашку коронки, перш ніж залити цементом. Комочок менше горошини, ніби зліплений із дитячого кольорового цукру. Передавач?

Але мікрофона в нього не було. Не було нічого… Чому вони не дали отрути? Напевно, не була потрібна.

В далені із–за дерев з'явився будинок, яскраво освітлений, галасливий, в темний парк лилася музика. На газонах тремтів відблиск вікон. На другому поверсі горіли справжні свічки, у канделябрах. Тепер він почав рахувати стовпи огорожі, біля одинадцятого сповільнив крок, зупинився в тіні, що падала від дерева, торкнувся пальцями дротяної сітки, вона, пружинячи, піддалася; потім трохи наступив на її нижню частину, яка не була зчеплена з верхньою, переступив перешкоду – і ось він уже в саду. Перебігаючи від тіні до тіні, він опинився біля висохлого фонтану. Тут він вийняв з кишені склянку, нігтем підрізав плівку, якою вона була заклеєна, зірвав її, зім'яв і відправив до рота, щоб тут же запитати її маленьким ковтком вермуту. Тепер, тримаючи склянку аперитиву в руці, він, більше не ховаючись, рушив посередині доріжки прямо до будинку, без поспіху – гість, що повертається з короткої прогулянки, перегрівся танцюючи та вийшов у пошуках прохолоди… Кресслін підніс до носа хустинку, перекладаючи склянку з руки в руку, коли проходив між тінями тих, хто стояв з обох боків дверей. Він не бачив облич, відчував лише неуважні проваджаючі його погляди.