– Я не можу вам сказати. Не маю права.

– А те, що вже сказали?

– Це не більше того, що сказав вам ваш чоловік.

– Хіба хто... Звідки ви знаєте, що це він?

– Ніхто з уряду, крім прем'єра, не знає. Прем'єра звати Моррібонд. Далі все просто, чи не так?

– Ні… Але яким чином? А! Підслуховування?

– Ні. Не думаю. Не було потреби. Він просто мусив вам сказати.

– Чому? Чи не думаєте ви, що я…

– Ні. Саме тому, що ви ніколи б цього не вимагали. Він мав сказати, бо хотів дати вам щось, що мало для нього найвищу цінність.

– Значить, не підслуховування, а лише психологія?

– Так.

– Котра година?

– Без шести хвилин два.

– Не знаю, що станеться з усім цим. – Вона дивилася в навколишній морок. Тіні гілок, плоскі та чіткі, тремтіли на посипаній гравієм доріжці. Часом здавалося, що вони нерухомі, а тремтить земля. Музика долинала до них, наче з іншого часу.

– Ми тут вже непристойно довго, – сказала вона, – ви не здогадуєтеся чому?

– Починаю здогадуватися.

– Таємниця, яка… зробить це зі світом, уже не таємниця за хвилину до… години нуль. Можливо, ми перестанемо існувати. Ви це теж знаєте?

– Знаю. Але це не мало статися цієї ночі.

– Саме цієї.

– Але ж ще недавно ...