— Чому? — здивувалась Гессі.

— Що ж… здається, Морґін повинен заручитися з Олейн. — Генріка видихнула це, силкуючись надати своєму голосові якомога більше байдужості.

— Але ж він її терпіти не може! — Гессі здалося, що вона бачила всіх цих людей в іншому житті, але цей факт запам’ятала добре.

— Нічого не знаю. Чутки ходять. І є підстава їм вірити. — Генріка тепер дивилась просто в стіну.

— А що ж Морґін казав тобі?

— Нічого певного. Власне, ми трохи посварились.

— Генрі, все налагодиться. — Гессі не мала інших слів, щоб утішити сестру.

— Та певне. — Губи сестри сіпнулись. Здавалось, вона зараз розплачеться.

— Якщо Морґін не схоче, він не буде кликати за себе Олейн, — додала Гессі. — Не такий він юнак, Генрі. Та й не думаю, що його силуватимуть.

— Він — старший син. — Сестра так натиснула на слові «старший», ніби хотіла роздушити ним когось. — Кого цікавить, що він хоче? Його справа — стати запорукою добробуту сім’ї.

— Тільки не підписуй Морґіну вирок завчасно. Олейн тепер однаково в університеті в Астірі. Ану ж вона там зустріне когось, закохається і втече аж до Фіолле?

Генріка подивилась на сестру так поблажливо, як уміла тільки вона.

— Гестіє, справді, годі вже. Адже Олейн із Морґіном в одному човні. Вона теж старша донька.

* * *

Гессі повільно прочинила двері в малу бібліотеку та примостилась у кріслі біля вікна. І хоч сніг замів підвіконня й шибки. За помережаним морозом склом виднівся білий-білий садок.

За хвилину до бібліотеки зазирнув батько і спитав, чи хотіла б вона поїхати на зимовий ярмарок.

— А можна? — Очі Гессі засвітилися від захвату.

— Думаю, що так. Твоя мати ще мучить пана лікаря розпитуваннями, але я майже певен, що він не буде проти. Ти й сама вже ліпше почуваєшся, правда? — Батько сів у крісло навпроти.

— Так, — зізналася Гессі. — Мені здається, я вже вічність удома сиджу. І не думаю, що моє здоров’я поліпшиться, якщо буду тут і справді вічно.

— Так, у цьому домі можна з’їхати з глузду. — Батько криво посміхнувся.