Дівчина провела рукою по підвіконню.

— Напевне, таке думають усі про свій дім. Усі думають, що десь є ліпше місце. Мабуть, це звичайна річ.

— А ти хотіла б переїхати звідси?

— Не знаю. Не тепер. — Гессі стенула плечима й закуталась у теплу шаль. — Усі ж бо дівчата покидають батьківський дім.

Вона була вирішила, що це просто випадкове запитання про щось далеке, проте батько повів далі:

— А якби ти мала можливість перебратися кудись просто тепер? Зі мною та Генрікою.

Гессі замислилась на мить, а тоді подивилась на тата прямо:

— І без матінки? Ти не згадав її.

— Матінка цього маєтку не покине. Це ж її сімейний спадок. — Батько обвів поглядом бібліотеку, наповнену книжками до самісінької стелі. — Іноді для людей матеріальні речі стають вищими за все і проростають у них дуже глибоко. Так глибоко, що тримають, як коріння. Ваша матір дуже прив’язана до цього будинку, міста… До своєї цукерні, свого почесного місця в товаристві.

— А ви — ні?

— Я все життя віддав цьому місцю та своїй справі, — відповів він. — Усе життя, щоб ви могли жити безбідно й мати те, чого вам хочеться.

— Гаразд. То ви з матінкою хочете пожити окремо? — Гессі не хотіла озвучувати того, що спало їй на думку.

Вона злякалася тої відповіді, котру очікувала почути, проте батько всміхнувся ширше і важко ляснув долонями об коліна.

— Ні, що ти, Гестіє Амаліє. Це просто раптова думка. У твоєму віці я дуже хотів подорожувати й побачити багато всього. Жити в різних містах, різних країнах… — Він підвівся з крісла. — От і стало цікаво, чи ви з Генрі такі ж, як я колись.

Він не розповідав більше нічого, і Гессі не наполягала. Небезпечно глибоко занурюватися в певні теми, бо шари болю лежать не так далеко від поверхні.

З нагоди поліпшення її здоров’я батьки організували урочистий вечір. Гессі тішилася з того, що вона все ще могла сказати, мовляв, почувається надто слабкою для того, аби проводити вечір за столом у компанії дорослих, тому вони з Генрікою, братами Тавішами та іншими дітьми батькових знайомих грали в карти в малій залі.

— …Що ж, він може бути кумедним, — вдоволено заявила Генріка, коли гості пішли.

— Хто саме? — поцікавилась Гессі. — Я не встигаю за твоїм польотом фантазії та інтересу. Чи не пора визначитись?

— Фрадер же ж! А я не впізнаю тебе, Гесті.

— Чому?