— Я ніколи не забуду тебе, — прошепотіла дівчина до книги й торкнулась губами шорсткої багряної палітурки. — Ти мій брат. І, хай би де ти був, ти мій єдиний брат. Я не зможу тебе забути.

Поза тим Гессі уважно пильнувала за тим, як просувалися справи в усіх, кого вона сфотографувала на щастя. Батьки Коулі Рабени цікавили її зараз чи не найбільше. Однокласниця твердила, що вони вже ліпше ладнають, і це дуже тішило. Проте якось дівчина не втрималась і вибрала новий маршрут для прогулянки після занять у коледжі.

Офіс пана Олвена розташовувався у високому й вузькому будинку, всього на два вікна. Над входом на вітрі тріпотіла вивіска «Олвен і партнери». Гессі не знала, що саме вона тут робитиме: зайти до батька Коулі вона явно не могла, бо адвокатська контора — то не магазин чи кав’ярня. Просто чекати під дверима, виглядаючи пані Рабену, котра, наприклад, прийде до нього в гості — теж не зовсім вдалий вибір. Урешті, Гессі підійшла до дверей і тихо їх відчинила, тамуючи дух. Усередині простягнувся довгий вузький коридор. У кутку притулились вішак і сушарка для парасоль. Прочинені дверцята вели в крихітну комірчину.

Дівчина почула зсередини голоси й пірнула вбік, просто до відер і мітел, причинивши за собою двері. І саме вчасно — коридором ішли двоє чоловіків.

— Це буде складно, пане Прейшер, — пролунав суворий і холодний тон пана Олвена.

Гессі похолола, коли почула власне прізвище.

— Розумію. Я, зі свого боку, виконаю все, що потрібно. Ми живемо в цивілізованому світі, і всі мають право на зміни. — Голос батька лунав теж холодно, проте і трохи радісно.

— Але, пане… — Олвен стишився, — ви певні, що це того варте? Я вже проходив такий процес. Приємного мало. Осуд зусібіч. Витрат море. І я, бачте, вже пошкодував про вчинене.

— Це мої проблеми. І мої витрати.

— Зважте, що ваша дружина — благородна пані з давнього роду. Вона може зробити так, що цей процес затягнеться на роки, а ваші втрати будуть колосальними.

— Якщо мої спадкоємиці отримають усе, що я бажаю, то інші питання не такі важливі.

— Вирішувати вам. Я просто кажу…

— Пане Олвен. — Голос батька стих так, що Гессі довелось стати зовсім близько до дверей, щоб його почути. — Не всім таланить бути щасливими в шлюбі. Кому, як не вам, про це знати! Проте я все своє життя віддав роботі й тому, щоб зібрати статки, котрі задовольнили б горду та шляхетну пані Дорі Фаулі. І тепер я маю наміри присвятити хоч кілька років, що мені лишилися, втіленню власних бажань. Що ж до осуду, то Фіренс достатньо далеко, і ця історія дійде туди хіба що слабким відгуком, котрий нікого не зацікавить, крім кількох дрібних видань, яких у пристойному товаристві й не читають.