— Моя сестра не має інших інтересів!
— Гаразд. Це не моя справа. — Даррін м’яко спинив її.
Гессі в нервовому пориванні схопила його руку та стиснула так сильно, ніби намагалась передати всі свої думки.
— Дарріне, спробуй уявити, що в тебе є щось дуже-дуже важливе. І воно зламалось. Зламалось — і квит. Або спробуй уявити, що ти хотів зробити всіх щасливими, а натомість лише все погіршив.
— Уявив.
— І що думаєш?
— Паскудно почувався б.
— От. Мені потрібен час. Мені здається, що я заблукала, Дарріне. І тільки я сама можу знайти шлях до виходу.
— Це мене і ображає, — відповів він. — Оце «тільки я», «я одна», «я сама». Якби ти дала мені хоч шанс допомогти тобі, я почувався б ліпше.
— О, ти дуже допомагаєш! З тобою можна поговорити. Я давно не мала людини, якій можу відверто в чомусь звіритись. За винятком Доанни і… — «і блакитноокого». Гессі затнулась. — …І мого брата.
— Брата? — Даррін подивився на неї здивовано. — Я думав, усі ваші брати — доволі далекі родичі, з якими ви не надто тісно спілкуєтеся.
— Я про Аїдена. — Гессі здивувалась у відповідь. Вона не уявляла, щоб юнак забув про Аїдена.
— А-а, так, це той вигаданий друг, про якого ти заговорила після пробудження? — Даррін раптом зашарівся. — Перепрошую. Не мав цього казати. Я просто намагався дізнатись у вашої матінки про твоє здоров’я, і вона бідкалася, що ти вигадала якогось пана на ім’я Аїден.
Гессі замовкла. Мабуть, про брата справді забували. Мабуть, її сила згасала. І це було так страшно, наче вона сама стала втрачати розум і жити в іншому світі, аніж люди довкола.
— Я розумію, — відповів друг повільно. — Я все розумію, Гестіє. Та хочу, щоб ти знала: я підтримаю тебе, хай би що сталося.
— Гаразд. Тоді підтримай мене в намаганні поїхати до Фіолле.
— Якщо ти потім повернешся. До мене.
— Звичайно, повернуся! Я не уявляю життя без тебе! — Дівчина помітила, що по цих словах обличчя Даррі просвітліло і тіні з нього збігли. — Просто зараз я почуваюся такою нещасною… — Гессі не встигла закінчити фразу, коли на думку спала відповідь, така потрібна і вчасна, що дівчина мимоволі піднесла руки до рота і прикрила його, аби не вихопилось якесь зайве слівце.
Колись давно-давно. Коли вона вперше взяла камеру в руки. Коли історик розповів їй свою таємницю. Коли почалася магія. Тоді, на мосту.
«Неодмінно