— Дорі, не кажи так, наче твої часи були так давно. — Батько стримано всміхнувся.
— Мамо, це не так. — Гессі й собі сховала усмішку, бо згадала про ще одну справу, котра на неї чекає.
Вона розуміла, що вони нічого не знають про неї, не знають про блакитноокого й навіть про Аїдена. І Даррін не знає. І ніхто в цілому світі. Хіба що, може, найсильніша чаклунка…
* * *
— Панно Доанно, це ж не була гра, правда? — Гессі сиділа на підвіконні в її кімнаті й безтурботно баламкала ногами, котрі не сягали підлоги. На душі — тепло й легко, як уже давно не було, а камера в руках знову додавала впевненості, хай і досі не працювала.
— Правда — це завжди двояка річ, — обережно відповіла Доанна, наносячи мазки на полотно. Вона давно не малювала, і рухи її від того здавалися ще обережнішими. — Кожен собі її трактує, як забажає.
— Але чесно… — Гессі зістрибнула з підвіконня. — Ви знаєте щось. Ви знали про мого брата, що він незвичайний. Знали про ту біляву дівчину… І тепер ви пам’ятаєте все, так?
— Та-ак, — протягла Доанна, і довга блакитна лінія прокреслила полотно. — Так, я пам’ятаю. Але що це змінює?
— Тоді скажіть лиш одне. Ви знаєте юнака з блакитними очима?
— Безліч. Деякі вельми наполегливо домагались моєї руки.
— Доанно, будь ласка… Я питаю лише про одного свого друга, — напосіла вона.
— Нічогісінько не знаю про твого друга. Але ось мій брат Поль… — Дівчина приклала палець до вуст. — Він зараз у Горасії, у Дельфах. І якби я шукала твого друга, то поїхала б саме туди.
— Ви… о боги, панно Доанно, ви бачили його! Ви бачили його, коли гостювали там?!
— Гестіє, люба моя, я зустрічала лише свого брата. — Доанна спокійно похитала головою й вивела кілька майже прозорих пелюсток на полотні.
— Розумієте, я маю його знайти, я мушу!
— Не думаю, що тобі варто це робити. — Доанна закусила кінчик пензля. — Бо це призведе до… — Вона затнулась, мовби щось не давало їй договорити, і впритул подивилась на Гессі.
Погляд Гессі впав ніби у два глибоких чорних озера, хоча очі Аїденової нареченої зазвичай були темно-зеленими, яскравими і красивими.
— Якщо я не знайду його, він помре. — Гессі схопила руки Доанни, вибивши з них пензель.
— Гестіє, хотіла б я справді знати, що тобі порадити. Та тільки, здається, у мене не вийде…
— У