Сторінка виявилась білою мов сніг.

— Де блакитноокий?

Нічого-нічогісінько.

— Де Полі? Чи Поль Масоллі? Друг Аїдена? Брат Доанни?

Знову нічого.

Від моря віяло солоним ароматом і спокоєм.

Гессі згорнула книгу, відклала її вбік, на пісок, і зітхнула. Вона запевнила себе, що знайде його тут. Власне, вона взагалі запевнила себе, що знайде його. А проте не задумувалась, як і де. Звичайно, вірила, що він сам вийде до неї. Адже Полі завжди вчиняв саме так. Він завжди приходив їй на допомогу і допомагав тоді, коли…

…коли вона була в небезпеці.

У моменти найбільшого ризику.

Гессі подивилась на хвилі, котрі накочувались на берег.

Блакитноокий мав захищати її, так.

— Якби я могла знати напевно… — прошепотіла вона і поклала голову на руки.

«Але ти ніколи не зможеш знати напевно, — заперечив внутрішній голос. — Якби ти могла знати напевно, це не було б реальним життям».

«Що є життя? — запитанням відповіла вона сама собі чи скоріше тому внутрішньому голосу, котрий горів рівним язичком вогню. — Вічні спроби не зламати все, які закінчуються тим, що все одно все падає, тріщить, рветься і…»

«…і все ж у цьому є щастя».

«У цьому хаосі?»

«Авжеж. Дуже навіть щастя».

«Ох, я просто хочу знайти його. Він не має померти».

«Ти певна?»