— Моя сестра сміється з мене й каже, що це просто вік такий. Що я переросту. Що я просто метаюсь, бо в мене забагато вільного часу…

— Але це прощання, так?

— Не примушуй мене грати далі. Ти не вартий того, щоб із тобою грали.

— Ну, правду кажучи, я був майже готовий до такого, панянко. Просто не знав, коли це станеться.

— Бачиш, як добре ти мене знаєш.

— Та ні. Мені сказала Доанна Масоллі. Вона насправді бачить більше, ніж інші. Сказала, що тобі потрібна підтримка зараз. Тому просила, щоб я не покидав тебе. Наче я б зміг!..

Гессі здивувалася, з чого це Даррін і Доанна говорили про щось таке особисте. Раптом вона подивилась на Дарріна наче збоку, пригадала деякі деталі, і її осяяла думка, котра була неймовірною і раптовою, а проте…

— Дарріне, та вона ж подобається тобі! Доанна подобається тобі?

На чолі друга пролягла важка складка, а в погляді з’явилася суміш сорому й сторопіння.

— Не кажи такого, Гестіє. Я тільки поважаю її, бо вона розумна, хороша і приємна панна. Але з мого боку було б неґречно порушувати її спокій навіть помислами про щось таке… щось більше.

— Гаразд. — Гессі засоромилась розпитувати далі. — Але я рада, що тепер ми в усьому розібрались.

— Що ти робитимеш тепер? Шукатимеш ту… мрію?

— Мій друг, Дарріне, втрапив у велику біду. І я спробую відвернути її. Побажаєш мені успіху?

— Від щирого серця. Хай би й було воно зараз покраяне на шматочки.

— Моє не менше.

— Дивна-дивна дівчинка.

— Ти завжди це казав.

— Я хотів казати тобі набагато більше. Колись…

— Я знаю.