«Це не я!» — закричав внутрішній голос у відчаї.

Було надто спекотно.

Рен заплющила очі і ступила вперед, але сон обірвався. Вогке від поту простирадло ще довго відгонило ароматами пахощів, які курилися в домі принцеси Савітрі.

* * *

— До дна, шановне товариство! — Діоніс, у кучерях котрого сьогодні вилися виноградні лози, застрибнув на стілець і підніс келих так високо, що ледь не гримнув його об люстру.

— До дна-а! — відгукнулося шановне товариство, і бокали зіткнулися в повітрі. Шановне товариство тепер раділо кожній можливості відволіктись від постійної війни з аномаліями, внутрішніми голосами та практичними Одіна.

— Боги всіх світів, він крутий, — тихо й мляво шепнула Нікта, спостерігаючи за Амоном з-під напівопущених повік.

Вона лежала у великому м’якому кріслі, закинувши ноги в мереживних панчохах на одне бильце.

— Такий, як звично, — Зіґфрід замислено розглядав свій келих крізь скельця окулярів, наче сумнівався, пити чи ні.

— Тоді він завжди крутий.

— Це все чудово, але завтра у нас перша пара в Керна, — тихо відповів Зіґ, не відриваючи погляду від келиха.

— Передаси йому мої вибачення, я нині планую веселитись і пропустити заняття, — Нікта закинула голову і розсміялась аж надто голосно.

Сидячи поруч із ними, Рен почувалась незручно, наче підслуховувала чужу розмову, де неприємні напівтони важать більше, ніж самі слова.

Вино смакувало, а підсвідомість підкидала видиво незнайомої вулиці, де на розі притулилася кав’ярня. На вікнах яскріли мозаїчні підсвічники, плетені подушки та сови, пошиті з клаптиків тканини. Падав дрібний дощ. На одному зі столиків лежали розсипані намистинки чорної барви — достеменно такі ж, як Рен бачила колись дуже давно. Вони падали донизу і глухо клацали об підлогу.

А тоді дівчина опинилася біля підніжжя сходів, які тягнулись крізь зоряне небо. Далеко попереду виднілася постать. Біла одіж тріпотіла на вітрі. За спиною незнайомця чи незнайомки — радше незнайомки — розкривались розкішні крила. Пір’я здійнялося з них і заступило всю картину…

Тоді знову танцювала Савітрі. Принцеса Савітрі, у темно-вишневій, як почорніла кров, сукні. Та коли танець закінчився, щось клацнуло — і ось вона продиралася крізь ліс, який дихав і зеленів довкола в найяскравіших барвах. Але Савітрі помічала лише задуху і стрекотіння комах, котре схрещувалося в думках із панікою. Принцеса затято рухалася вперед і врешті вийшла до берега річки. Там, біля коріння гігантського дерева, лежав чоловік, котрий з’являвся в її снах-видіннях.

Здається, його звали Сатьяван. Здається, він чоловік принцеси. Здається, він мертвий.