— А ти могла б змінити світ клацанням пальців? Думаю, що ні. І про мир — теж ні.

— Дякую за нагадування, я зараз навіть не можу виростити мрію, — з осудом мовила Рен і зручніше вмостилася на підвіконні. — А щодо тіні — з чого така певність?

— Я чула багато від людини, котра побувала там. Їх виховали в ненависті до нас, а це річ, котру важко викоренити без обопільних зусиль. Зусиль ніхто докладати не хоче, бо надто багато вже закладено в те, аби живити неприязнь. До всього, це так легко: вважати інших гіршими.

— Ти це не від Амона раптом чула? — зрозуміла Рен, пригадуючи його унікальну навичку.

— А від кого ж іще?

— А він що — і там тусувався?

— Мені важко уявити, чи є у Всесвіті місце, де наш любий Діоніс не тусувався… — Нікта закотила очі.

— Я серйозно, Нікс.

— А я теж. Він побував у неймовірних місцях перед тим, як потрапив до Академії. Думаю, коли захоче — розповість… Знаєш, із нього нічого не витягнути, якщо він затявся мовчати! Посміється, на позір обійме, заговорить — і ні слова про те, що питали! — Нікта розтяглась на ліжку і подивилась у стелю: — Іноді я прокидаюся вранці, і мене переслідує відчуття, що сьогодні прийду в Академію, а його там нема. І не було ніколи. А тоді — білі плями. Мовби щось зле коїться, а мені не відкривають цього. І що він, Діоніс клятий, — у центрі всього.

— Він не зникне, — спробувала заспокоїти Рен.

— Уже ж зник одного разу… Ну гаразд. Піду я.

— Куди? Ніч надворі!

— А я богиня ночі взагалі-то. Тож гуляти в такий час — це саме в моєму стилі! А хто ти, Савітрі?..

* * *

Нікта

Повітря зберігало в собі рештки тепла. Нікта перев’язала шарф із гнівним ентузіазмом, ніби він був у чомусь винен. Адже її з’їдало почуття, що все неправильно: ці теплі руки, ці смарагдові очі, які завжди дивляться так, наче знають про тебе все. Це було неправильно — і все ж це було. І якби цього не було, їй захотілося б померти.

— Знаєш, коли я спала в темряві, дечого мені шалено бракувало, — шепнула вона, мов зізнавалась у смертних гріхах.

Тільки з настанням ночі такі слова й звучали правдиво, бо вдень, у світлі, обростали зайвим пафосом.

— І чого ж? — Амон нахилився зовсім близько.