Тижні тяглися. Мрії не корилися. Схеми розсипалися в думках. Кров Бентен горіла перед внутрішнім зором. Запитання вчувалися звідусіль. «Хто ти, Савітрі?» — це кожен говорив, і кожен забував про це. Брюн, Нікта, Афіна, Зак… Кожен — окрім Рен, яке не могла забути і не могла відповісти.

Повітря, просочене паморочливими ароматами, затоплювало — гаряче, важке й вогке. Сни то накочувалися хвилями, кожна з яких здавалася ще реальнішою за попередню, то зникали на кілька днів чи тижнів, але щоразу поверталися.

Цього разу Рен опритомніла на підлозі, викладеній візерунчастою плиткою, й одразу ж відчула вбивчу втому. Тіло нило, хоча вона не вловлювала певного джерела болю. Дівчина звелася на ліктях. Шаль спадала з плеча та кілька разів обіймала за талію.

— Що з вами, пані? — наляканий голос змусив звестися швидше, хоч вона й плуталась у шарах тканин.

До неї підлетіла смаглява дівчинка.

Погане передчуття захльоскувало. Рен приклала руку до лоба, вогкого і спітнілого: тиснула спека.

— Мій чоловік ще не повернувся? — спитала вона, здригаючись від сенсу цих слів.

Погане передчуття поглибилося.

— Ні, пані, я одразу ж повідомлю, коли він повернеться, пані.

— Можеш іти, — Рен обсмикнула шаль.

Повітря нагадувало загусле желе, і перше, що дівчина побачила в крихітному дзеркалі, — намисто з крапель поту на чолі. Над переніссям виднілася кругла цятка кривавої барви. Чуже перенісся, чужа цятка, та й лице, коли на те пішло, — теж чуже.

«Це сон, а у сні трапляється все», — вирішила дівчина, розглядаючи незнайоме лице з довгим масивним носом, чуттєвими губами й очима таких розміру та глибини, що їм би позаздрила й Діта. Обличчя важко було назвати красивим за звичними мірками, проте воно вабило погляд. Смаглява шкіра виявилась гладенькою на дотик. Смарагдовий шовк підкреслював її теплий тон і холодну смолу волосся.

— Де мій чоловік? — зворухнулися губи Рен. — Що з ним сталося?

«Хто ти, Савітрі? Що ти забула тут, Савітрі?» — відгукнулися голоси.

— Пані Савітрі, я ж не відаю… — озвалася дівчинка-служка.

«Хто така Савітрі?»

— Мені конче треба до лісу, — відповіла дівчина в дзеркалі вустами Рен, темними, як найкраще з вин Діоніса.

— До лісу? — уточнила спантеличена служка.

— До лісу? — перепитала Рен сама себе, спантеличена не менше.

«Куди тобі насправді треба, Савітрі?» — втрутилися голоси невгамовним хором.