Рен знала, що не мусить вивчати компресію. Аматерасу не прагнула від неї здійснення своєї мрії. Намисто вже зросталося, сила мрієрости поверталася повільно й рідко озивалась у ній… Та було в цьому бажанні щось таке ірраціональне і привабливе, що дівчина кинула всі сили на освоєння науки Крон Осса.

Історик, який одного дня підказав їй, куди йти, щоб зустріти Ґайю. Ґайя, яка віддала їй брошурку колишнього директора Академії. Не могло це бути випадковістю. Не могло це бути просто збігом, який зовсім не потрібен Всесвітові.

Коли настала весна, здавалося, що все остаточно стане добре. Навчання сяк-так піддавалося, Зак знай усміхався, ніхто з тіньового боку більше не приходив, і складалося враження, що навіть утомлена Аматерасу жвавішає.

Проте одного ранку на подвір’ї Академії з’явилась річ, якої там раніше не було. На місці мармурового фонтана здіймалася прямокутна брила, вища за дах. Усі її грані були вимережані геометричними візерунками, котрі вгризалися глибоко в камінь. Коли промені сонця торкнулися поверхні колони, на ній проступили слова, наче невидима рука випалювала їх:

«Великі Хранителі Всесвіту та Стовпи всіх Світів, Носії Гармонії і Справедливості, Милостиві правителі та Обереги Колиски — Град Богів, Гора Вічності, Древо Десяти, Колесо Долі — повідомляють: ми йдемо. Грішники мусять загинути».

Розділ 10 Хранителі і грішники

Розділ 10

Хранителі і грішники

Рен знала їх поіменно. Колесо Долі, велика й милостива Сансара Іґґдрасіль, найстрашніша з усіх Стовпів, ішла до них у супроводі своїх соратників. Дівчина наблизилась до колони-брили і повільно обійшла її, щоб знайти на гранях хоч якесь пояснення, крім зловісних слів.

Коли Аматерасу з’явилася в арці дверей та вибігла у двір, її бліде й без того обличчя геть посиніло.

— Як? Скажи мені, як? — гаркнула вона, наче шукала підтримки в когось невидимого. — Як це могло статися?

А тоді директорка впала навколішки біля підніжжя колони, вдарилася чолом об землю, і з-під шарів її червоних шовків і смоляних кіс почулося здушене ридання.

Був ранній ранок, студенти тільки почали збиратись. Проте директорка, розпростерта на землі, не могла не привернути уваги всіх і кожного.

— Що сталося, Ама-мі? — Одін, як завжди, поспішав до неї, проте зараз мав такий безпорадний вигляд, наче сльози Аматерасу вимивали землю в нього з-під ніг.

— Ось, — директорка кивнула на колону, розтираючи червоні тіні на повіках, від чого її очі видавались запаленими. — Як цю гігантську каменюку можна не помітити!

— Я думав, Торарей щось готує до практичного.