— Піду до директорки, — прошелестів Ньєрд.

У повітрі довкола тремтіло збудження, а не страх. Рен відчувала, що стояти, схилившись у поклоні перед Стовпами, було набагато страшніше, ніж готуватись до вечірньої зустрічі з ними. Навіть якщо на перемогу нема надії. Це відчуття було неочікуваним, проте правильним.

«Хамсіне, знайди Амона!» — наказала Рен вітрові, який лоскотав її плечі, проте в цьому не було потреби. Діоніс сам наближався до гурту. І були в його рухах така легкість і впевненість, наче зовсім не смерть чекала попереду.

Нікта обхопила Амона руками і заховала обличчя в його помаранчевому светрі.

— Де ти був? — у голосі дівчини прозвучали істеричні ноти, наче всі туманні століття свого хаотичного життя вона шукала саме цього хлопця зі смарагдовими очима й кучерями, чорними, як рідна їй ніч.

— В Аматерасу, — відказав він тихо.

— Вона ж не хоче видати тебе? — Ніктині очі блукали обличчям друга в пошуках відповідей.

— Ти маєш що розповісти, — Ньєрд загрозливо виступив уперед, наче намірявся вдарити одногрупника. — А ми маємо право знати, за що нас усіх планують убити. Уже вдруге, як виявилося.

— Так, — Амон поклав руки на плечі Нікти й рішуче відсторонив її. — Ходімо кудись сядемо. І я розповім вам усе, що зараз важить.

* * *

— Мене звуть Діонісом, — мовив Амон. Важкі штори закривали вікна, і красиве обличчя бога вина підсвічували лиш енергетичні сфери, якими він бавився, запалюючи їх у долонях. — Теренс Діоніс — перше ім’я моє. Бог-п’яниця, бог розваг, бог-винороб. Якщо починати спочатку, то… Народився в заможній родині. Природно, був упевнений у своїй вищості ще до того, як згадав про божественну історію, — Амон опустив голову і продовжив тихше: — Світ, де я жив, переповнювали магія та дивовижні сили. Я з дитинства товаришував з вітрами, з духами землі й небес, — Амонів погляд став замріяним. — Уявіть безкраї поля. Безкра-аї поля, — він розкинув руки, — сонце торкається обрію — криваво-червоне і величезне, наче от-от розіб’ється. Лози в’ються, мов живі, і їхнє листя просвітлює проти сонця, а грона такі важкі, ніби торкнись — і відгукнуться глухим дзвоном, у якому переливається пісня дощу і неба, пісня першого танцю і свята врожаю, тремтіння зимових ночей і хлюпіт рівчаків, де русалки полощуть свої коси… — Хлопець замовк і втягнув повітря носом. — То був недарма світ див: виявилось, що сусіди наші — Колиски Стовпів, де спочивають душі. Від них усе довкола тихцем змінювалося — як кола по воді йдуть від кинутого каменя… Я був щасливцем — познайомився зі Стовпами. Мене зустріла Сансара. То була чергова її примха: знайти смертного і розважитись. Але — ось вам іронія — я виявився не простим смертним. І більше, я порушив закон: забрав собі ще одну душу, яка до того спала.