— Він не може спалити всіх, — сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися. 

— Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто? 

— Тому що… 

— Скарби, — сказав Колон. — Хтось повинен приносити йому скарби. 

— Ага. 

— Ну добре, але скільки? 

— Чого скільки? 

— Скільки саме людей? З усього міста? Можливо, він не захоче спалювати все місто, а лише якусь частину. Хіба нам відомо яку? 

— Слухайте, це заходить надто далеко, — сказав перший оратор. — Якщо ми так і будемо ходити довкола проблеми, то ніколи нічого не зробимо. 

— Я лише хочу сказати, що варто спершу все обдумати. Наприклад, що нам дасть перемога над драконом? 

— Ти серйозно?! — запитав сержант Колон. 

— Ні, серйозно. Що це нам дасть? 

— Тисячі людських життів, для початку! 

— Я вас прошу, — сказав крихітний чоловічок. — Гадаю, одна людина на місяць — досить непогано, порівняно з деякими правителями, яких ми мали. Пригадуєте Нерша Лунатика? Або Смінса Хихотуна та його підземелля «Животики надірвеш»? 

Почулося бурмотіння, в якому вчувалися різні варіації на тему «а він має рацію». 

— Але ж їх скинули! — зауважив Колон. 

— Ні-ні. Їх убили.