— Ну як, страшно? — поцікавився він, намагаючись прилаштувати лезо на місце. 

Томджон, який потроху сьорбав чай, сидячи на власному горбі, підбадьорливо кивнув. 

— Аякже, старий, — сказав він. — Порівняно з тобою навіть справжня смерть не така вже й страшна. От тільки добре б додати трохи порожнечі. 

— Тобто? 

Томджон поставив кухоль. На його обличчя ніби лягла тінь; очі провалилися, зуби вищирилися, шкіра зблідла і натяглася. 

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, НІКУДИШНІЙ АКТОРЕ, — промовив він речитативом, у якому кожен наголос падав на місце, ніби кришка домовини. 

Потому риси його обличчя знову повернулися до норми. 

— Десь так, — завершив він. 

Семерт, що з переляку притиснувся був до стіни, прийшов до тями і нервово засміявся. 

— О боги, і як ти це робиш, — сказав він. — Слово честі, я так ніколи не зможу. 

— Нічого особливого, повір. Тепер біжи на сцену, Г’юл і так не в найкращому гуморі. 

Семерт кинув на нього сповнений вдячності погляд і помчав допомагати з декораціями. 

Томджон лишився, іноді відпиваючи чай із виглядом людини, що чимось стурбована. Він майже не чув шуму, що завжди панує за лаштунками під час вистави. Він був і справді стурбований. 

Як свого часу висловився Г’юл, у п’єсі все було чудово, крім самої п’єси. А Томджонові постійно видавалося, що п’єса вперто намагається змінитися. У голові він чув зовсім інші слова — от тільки надто тихі, щоб їх до пуття розібрати. Це було страшенно схоже на підслуховування чужої розмови. Щоб заглушити це дзижчання у власній голові, йому доводилося кричати все гучніше. 

І це було неправильно. Якщо вже п’єсу написано, то її… написано, що ще тут скажеш. Вона не може ожити й почати сама себе перекручувати. 

Не дивно, що всіх і кожного доводилося підштовхувати та виправляти. П’єса викручувалася в їхніх руках у спробах змінити себе. Бачать боги, він з радістю забрався б і з цього напівпримарного замку, і від цього божевільного герцога… Він роззирнувся, вирішив, що до другої дії є ще певний час, і рушив навмання у пошуках свіжішого повітря. 

Штовхнувши якісь двері, він вийшов кудись на мури. Двері щільно зачинив за собою, і звуки сцени щезли, змінившись оксамитовою тишею. Попелясте надвечір’я переховувалося за фіранками хмар, але безпосередньо над землею повітря було тихим, як ставок при млині, й гарячим, як у топці. В лісі при підніжжі замку заверещала якась вечірня птаха. 

Томджон підійшов до внутрішнього боку майданчика і зазирнув в ущелину з вертикальними стінами. В її глибочіні, огорнута незмінним туманом, нуртувала річка Ланкр. 

Він розвернувся, зробив пару кроків, і раптом його охопив такий лютий мороз, що він задихнувся.