І все ж вона почувалася значно краще, коли знала, що може в будь-який момент вдарити блискавкою в того, хто спробує вистрілити.

— Ми жінки з Білої Вежі, — спокійно сказала Найнів. Вона аж занадто підкреслено не шукала довкола інших аїльок. А навіть Елейн їх виглядала. — А чи вважатимете ви котрусь із нас мудрою — це вже інше питання, — продовжила Найнів. — Чого ви хочете від нас?

Ав’єнда всміхнулася. Еґвейн переконалася, що вона справді була дуже милою; похмурий вираз обличчя приховував це.

— Ви говорите, як Мудра. По суті — і без поблажливості до дурниць. — її усмішка зникла, однак голос залишався спокійним. — Одна з нас тяжко поранена, — можливо, смертельно. Мудрі часто зцілювали тих, хто точно помер би без їхньої допомоги; і я чула, що Айз Седай можуть навіть більше. Вилікуєте її?

Еґвейн мало не похитала розгублено головою. їхня подруга помирає? А вона говорить так, наче просить позичити їй миску ячмінного борошна!

— Я допоможу їй, якщо зможу, — зважено сказала Найнів. — Я не можу давати обіцянки, Ав’єндо. Вона може померти, попри мої зусилля.

— Смерть прийде до кожного з нас, — сказала аїлька. — Ми вибираємо лиш, як її зустріти. Я відведу вас до неї.

Дві жінки в нільському вбранні стояли не далі ніж за десять кроків від них: одна з’явилася з-за вигину землі, де, згідно із спостереженням Еґвейн, не помістився б і собака, а інша — з-за трави, що ледь сягала її колін. Коли вони стояли, то їхні чорні серпанки були опущені — це дало їй ще один сигнал; вона пам’ятала, як Елейн казала їй, що аїльці приховують своє обличчя лише тоді, коли, можливо, доведеться скоїти вбивство. Вони відкинули тканину, якою обгорнули голову, на плечі. В одної було таке ж рудувате волосся, як і у Ав’єнди, та сірі очі, у другої — сині очі й волосся, мов полум’я. Обидві були не старші від Еґвейн чи Елейн, — і обидві були готові застосувати короткі списи, котрі вони тримали в руках.

Жінка з вогненним волоссям простягнула Ав’єнді зброю: довгий, із важким клинком ніж, що підвішувався на ремені, та колючий від стріл сагайдак, який кріпився з іншого боку; темний вигнутий лук, що тьмяно блищав, мов ріг, який вона причепила на спину; і чотири короткі списи з довгими вістрями, котрі вона стисла в лівій руці разом з малим округлим щитом. Ав’єнда, як і її подруги, надягла все так природно, як жінки в Емондовому Лузі одягли б шалик.

— Ходімо, — сказала вона й рушила у хащі, повз які вони вже проходили.

Еґвейн врешті відпустила саїдар. Вона розуміла, що всі троє аїльок могли б заколоти її своїми списами, перш ніж вона змогла б хоч якось захиститися, — якби вони цього захотіли. І, хоча жінки були настороженими, нападати зараз вони не збиралися. А якщо Найнів не зможе зцілити їхню подругу? Краще б вона запитала про це до того, як приймати якесь рішення, що впливає на нас усіх!