Сни заполонили його уяву. Темні гончаки переслідують його; він ніколи не бачив їх, але чув їхнє виття. Оманливі й Сірі Чоловіки. Високий худорлявий чоловік знов і знову миготів перед ним у щедро вишитому каптані й черевиках із золотими торочками; майже весь час він тримав щось схоже на меч, що сяяв, як сонце, і тріумфально сміявся. Інколи чоловік сідав на трон, і королі та королеви плазували перед ним. Усе це було дивним, немовби це насправді були не його сни.

Тоді сни змінилися, — і він знав, що тепер опинився у вовчому сні, котрий шукав. Цього разу він сподівався на нього.

Перрин стояв на пологій верхівці високого кам’яного шпилю; вітер розвівав його волосся, приносячи тисячу сухих ароматів і слабкий натяк на воду, сховану десь далеко. На хвильку йому здалося, що його тіло — вовче, і тоді він обмацав себе, щоб переконатися, що він — це він. Перрин був вбраний у свій каптан, бриджі та чоботи; він тримав лук, а на боці висів сагайдак. Сокири не було.

— Стрибуне! Стрибуне, де ти? — Вовк не приходив.

Його оточували скелясті гори, а інші високі шпилі були розділені посушливими рівнинами й нерівними хребтами, а інколи — великим плато зі стрімкими схилами. Щось росло на них, але не густо. Жорстка коротка трава. Кущі, мов дроти, були вкриті колючками, а інші рослини, здавалося, мали шипи навіть на своєму товстому листі. Поодинокі низькорослі дерева гнуло вітром. Однак вовки могли полювати навіть на цих землях.

Поки він вдивлявся в цю грубу землю, круг темряви раптово накрив частину гір; він не міг сказати, чи темрява була просто перед його обличчям, чи на середині шляху до гір, — але, здавалося, він міг бачити крізь неї. Мет трусив гральними кубиками. Його суперник дивився на Мета вогненними очима. Мет, схоже, не бачив чоловіка, але Перрин знав його.

— Мете! — закричав він. — Це Ба’алзамон. Світло, Мете, — ти граєш з Ба’алзамоном!

Мет зробив кидок, і, коли кості закрутилися, видимість погіршилась, а темне місце знову перетворилося на гори.

— Стрибуне! — повільно розвернувся Перрин, роззираючись у всіх напрямках. Юнак подивився навіть у небо — Він тепер може літати! — яке мало випасти дощем на землю, спраглу до води, розташовану далеко за верхів’ям шпиля. — Стрибуне!

Серед хмар утворилася темрява; діра. Еґвейн, Найнів та Елейн дивилися на велику металеву клітку з дверцятами, що підіймалися важкою пружиною. Вони підійшли й разом потягнулися, щоб звільнити здобич. Ґратчасті дверцята рвучко зачинилися за ними. Жінка із заплетеним у кіски волоссям засміялася з них, — а інша, вся в білому, засміялася з неї. Дірка в небі закрилася, і тепер там були лише хмари.